«Судова реформа»: що далі буде…

Приведення нормативних актів до нової редакції Конституції України: аналіз законодавчих змін в руслі «судової реформи»

Конституція кожної демократичної європейської держави являється фундаментом успіху та розквіту країни. Від її змісту, форми та правової визначеності норм залежить усе національне законодавство, яке регулює кожний вид правовідносин, встановлює загальнодержавні принципи існування та високі стандарти дотримання прав громадян.

Варто визнати, що вже стільки років поспіль кожний із новообраних наших президентів намагався «перекроїти» Основний Закон, зробити його більш гнучким та зручним для себе з тим, щоб гарантувати собі, так званий, «імунітет» вічної влади (повноважень). Не виключенням стала і «конституційна реформа» за нинішньої влади, яка почалась з фальшстарту, а саме із внесення у червні 2016 року змін до Конституції України в частині правосуддя (а точніше прийняття Закону України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)»), які, за визначенням багатьох експертів, направлені, перш за все, на значне розширення повноважень нинішнього Глави держави, а тому дійсно несуть у собі ризики майбутньої узурпації останнім влади.

Нагадаю, що останніми змінами до Основного Закону були введено адвокатську монополію, триланкову судову систему, змінено та оновлено Верховний Суд України, неконституційно розширено повноваження і можливості Президента України, як найвищої посадової особи виконавчої влади, щодо формування іншої гілки влади – судової, а відповідно і посилено з його боку (нехай і протягом 2-х років) впливу на неї. Так, зокрема, змінився і порядок призначення на посаду суддів, шляхом надання Президенту України виключних повноважень за поданням Вищої ради правосуддя призначати суддів безстроково (ст. 126, 128 Конституції України). Одночасно з цим, призначення суддів на 5-річний строк було скасовано, що не зовсім однозначно сприйнято суспільством, якого, до речі, про це ніхто і не запитував. Верховну Раду, як представника народу України, фактично позбавили повноважень брати будь-яку участь як у процесі призначення на посаду суддів, так і у наданні згоди на їх арешт чи затримання (це питання тепер також буде вирішуватись Вищою радою правосуддя), тим самим відсторонивши сам народ, як носія влади, від реалізації наданого йому «права голосу». У цьому законі також не визначено: чи реалізація Главою держави такого повноваження є його правом, чи обов’язком, а тому виходить, що Президент України може як призначити кандидата на посаду судді, так і проігнорувати чи затягнути вирішення даного питання.

Окрім цього, згідно частини 7 пункту 16-1 «Перехідних положень» до цього Закону, Глава держави також наділений повноваженнями упродовж двох років здійснювати переведення суддів з одного суду до іншого (до цього він здійснював переведення лише суддів в межах п’ятирічного строку з дня їх призначення). Тобто, цією нормою Президент фактично отримав можливість формувати склад будь-якого суду, що може негативно відобразитись на справедливості та об’єктивності судових рішень.

Більше того, частиною 6 пункту 16-1 «Перехідних положень» цього Закону за Президентом закріплюється і повноваження протягом двох років на власний розсуд утворювати, реорганізовувати та ліквідовувати суди. Це ще один додатковий важіль впливу на судову систему.

Така тенденція створює передумови для порушення базових конституційних приписів про те, що державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову (ст. 6 Конституції України), незалежність і недоторканність суддів гарантуються Конституцією і законами України, вплив на суддів у будь-який спосіб забороняється (ст. 126 Конституції України), судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються лише закону (ст. 129 Конституції України) та може призвести до обмеження права громадян і юридичних осіб на судовий захист, гарантованого статтею 55 Основного Закону України.

Окрім цього, останні зміни до Конституції України містять ще ряд численних «реформаторських нововведень», які можуть призвести до беззаконня в країні, бо сприяють неоднозначному трактуванню норм Основного Закону.

Зокрема, введено обов’язковий досудовий порядок урегулювання спору, що може стати підставою для відмови у розгляді справи судом, виключено принцип законності (!) як основної засади судочинства, позбавлено учасників судового процесу права на оскарження судових ухвал окремо від рішення суду, ліквідовано загальну судову юрисдикцію, впроваджено конституційні скарги і т.д.