Суд відмовив військовослужбовцю ЗСУ в опікунстві над дитиною

Коли неможливе стає справедливим: історія одного батька і його сина

Я пишу ці рядки з вагою на серці, хоча й чітко усвідомлюю, що розгляд таких складних справ — це частина нашої професії, а їх вирішення завжди потребує не лише знання законодавства, але й емоційної витримки. Справа, яку я хочу обговорити сьогодні, змушує задуматися не лише про правові нюанси, а й про моральні дилеми, з якими стикаються всі учасники процесу.

Справа №634/1126/23, яка дійшла до Касаційного цивільного суду, розкриває проблему, яка, здається, стосується одного батька й одного сина, але насправді є відображенням ширшого контексту. Ця історія — про те, як складні життєві обставини стають полем битви між реальністю та прагненням забезпечити справедливість.

Батько, син і судова система

Батько, який звернувся до суду, — військовослужбовець Збройних Сил України. Його син — молода людина з інвалідністю, яка потребує щоденного стороннього догляду. Батько, незважаючи на складність свого становища, наполегливо прагнув стати офіційним опікуном сина, але отримав відмову. Суд зазначив, що через проходження військової служби батько не може забезпечити необхідного догляду за сином.

Ця ситуація торкається кількох важливих аспектів: законодавчого регулювання, моральної відповідальності, і, звісно ж, соціальної реальності, в якій опинилися всі учасники цієї справи.

Що говорить закон?

Згідно з ч. 4 ст. 63 Цивільного кодексу України, при призначенні опікуна враховуються можливості особи виконувати обов’язки опікуна. Батько, як військовослужбовець, фактично не може забезпечити повний догляд, адже перебуває у відрядженнях, іноді в небезпечних зонах, далеко від дому.

Ч. 1 ст. 67 ЦК також визначає, що опікун зобов’язаний створювати для підопічного необхідні умови для життя, доглядати за ним, забезпечувати лікування. Ці обов’язки передбачають не лише юридичну відповідальність, а й фізичну присутність, чого батько наразі не може гарантувати.

Рішення суду, яке залишив без змін КЦС, базується на цих законодавчих положеннях. У цьому аспекті правосуддя виступило на боці захисту інтересів недієздатного сина, для якого важливіший щоденний догляд, аніж формальний статус опікуна.

Основна проблема: чому батько не може бути опікуном?

Ситуація, коли батько недієздатної дорослої особи, що проходить службу у Збройних Силах України, не може бути призначений її опікуном, зачіпає дуже тонкі нитки людських стосунків, відповідальності та державної підтримки.

Коли ми говоримо про опікунство, це не просто набір юридичних термінів. Це про те, як держава та суспільство беруть участь у долі тих, хто не може самостійно подбати про себе. І в цьому контексті кожне слово законодавства має глибокий сенс і непросту реальну вагу.

Касаційний цивільний суд, розглядаючи справу №634/1126/23, фактично підтвердив, що опікунство — це не формальний статус, а передусім реальна здатність забезпечувати належний догляд і турботу. Статті 63 і 67 Цивільного кодексу України зобов'язують опікуна дбати про підопічного, створювати йому необхідні умови для життя, забезпечувати догляд і лікування.

У даній справі батько, який є військовослужбовцем ЗСУ, фізично не може виконувати ці обов'язки через об’єктивні обставини. Служба передбачає перебування в іншій місцевості, можливі відрядження та відсутність стабільності, необхідної для забезпечення щоденного догляду. Його син — особа з інвалідністю, яка потребує постійної присутності поруч, уважного догляду та спеціалізованого супроводу.