Субсидіарна відповідальність: передчасність позову v ефективний спосіб захисту

У численних фахових публікаціях, наукових статтях та в судовій практиці ми бачимо різні підходи до вирішення правового питання, від якого залежить ефективність захисту прав кредиторів у справах про банкрутство. Мова піде про субсидіарну відповідальність за доведення юридичної особи-боржника до банкрутства та порядок її застосування. (Джерело: ЗіБ)

Проблемним виявляється момент, з якого у ліквідатора під час здійснення повноважень, виникає право заявити вимогу (далі — позов) про покладання субсидіарної відповідальності на винних у банкрутстві осіб, право на звернення з якою до суду передбачене ч.2 ст.61 КзПБ.

У редакції цієї статті КзПБ, чинній з 15.04.2023, передбачено також, що таким же правом заявити вимоги до третіх осіб наділяється й кредитор. Ми не будемо зачіпати права кредитора, допоки виникне практика застосування цієї частини норми. Але проблема початку строків заявлення позову залишиться. Вирішення цієї проблеми є актуальною як для ліквідатора, так і для кредитора та заінтересованих осіб.

Особистий досвід

Моя практика судді банкрутної палати почалася з 2003 року. В цей період, особливо до 2010 року в практиці господарських судів з’явився вал справ про банкрутство «відсутніх» боржників, процедура банкрутства і ліквідації яких регулювалася ст.52 закону про банкрутство.

В указі Президента від 14.09.2000 №39 вони іменовані як «мертві» підприємства. Це коли органи управління юридичної особи-боржника зникали із свого офіційного місцезнаходження, а також

переставали звітувати про фінансову і господарську діяльність самої юридичної особи державними органами податків, зборів і статистики. Відсутність боржника завжди була оманою, штучно організованою «про людське око». В своїх тогочасних публікаціях, у монографії «Проблеми теорії і практики конкурсного права в Україні» (Харків юридичний, 2009), відзначалося, що це — така собі «законна схема» шахрайської втечі від кредиторів. За виключенням, можливо, ситуації смерті засновника юридичної особи.

Для судової системи, для мене особисто, це стало викликом. Особливо вражала кількість «відсутніх боржників» — підприємств комунальної або державної власності. В окремих господарських судах України їх кількість становила понад 90% справ.

Власники підприємств набиралися боргів (кредитів) на свою юридичну особу, а потім втікали від кредиторів не сплачуючи борги. Норма права, яка мала своїм призначенням швидке відкриття справи про банкрутство та притягнення винних у шахрайському банкрутстві до відповідальності

використовувалася в судовій практиці з протилежною метою. «Відсутніх боржників» швидко ліквідовували та визнавали погашеними їх борги перед кредиторами. А особи, які стояли за таким банкрутом (керівник, власник) виходили чистими, й із «бездоганною» кредитною репутацією започатковували новий бізнес. Така сама практика поширилася й на комунальні підприємства.

Коли шахрайство виходить від окремої недобросовісної фізичної особи, яка набралася боргів (кредитів), прикриваючись юридичною особою як ширмою (корпоративною вуаллю), а потім ховається від кредиторів, то це якось можна пояснити. Але коли така ж поведінка походить від держави (органів державного управління, місцевих рад), то це не вкладається в будь-які розумні межі.