Стандарти доказування у справах про адміністративні правопорушення: аналіз практики

Доказування в справах про адміністративні правопорушення часто сприймається як технічна формальність: протокол складено, порушення зафіксовано – і цього начебто достатньо для притягнення особи до відповідальності. Однак практика показує, що саме якість доказів і стандарт їх оцінки визначають результат справи. Адміністративна відповідальність, хоч і вважається «легшою» порівняно з кримінальною, але все ж означає втручання держави у права людини, а отже потребує не меншої процесуальної чіткості. Судові рішення дедалі частіше підкреслюють: навіть у справах «невеликої ваги» доказ має бути належним, допустимим і достатнім, а будь-які сумніви тлумачаться на користь особи.

Це ставить перед юристами й судами важливе завдання – визначити, який саме стандарт доказування є доречним у справах про адміністративні правопорушення, як він співвідноситься з кримінальним чи цивільним процесами, і чи може бути універсальним для всіх категорій справ. Крізь призму судової практики ми бачимо, що формування цих стандартів відбувається поступово, через конкретні рішення, які задають орієнтири для правозастосування. І саме від того, наскільки послідовно та аргументовано суди вибудовують підхід до доказування, залежить не лише результат окремої справи, а й рівень правової культури та довіра суспільства до правосуддя.

Докази: нормативно-правовий аспект

Стаття 251 Кодексу України про адміністративні правопорушення визначає, що доказами в справі про адміністративне правопорушення, є будь-які фактичні дані, на основі яких у визначеному законом порядку орган (посадова особа) встановлює наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність даної особи в його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Фактично, КУпАП затверджує, що доказами можуть бути будь-які фактичні дані, наводячи надалі приблизний, але не вичерпний, їх перелік. При цьому, на відміну від процесуальних кодексів, у КУпАП немає визначення щодо форми доказів, їх джерел, належності, достовірності чи інших аспектів. Наприклад, ст. 88 КПК України закріплює, що докази, які стосуються судимостей підозрюваного, обвинуваченого або вчинення ним інших правопорушень, що не є предметом цього кримінального провадження, а також відомості щодо характеру або окремих рис характеру підозрюваного, обвинуваченого є недопустимими на підтвердження винуватості підозрюваного, обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення. Натомість подібних положень КУпАП не містить. Чи означає це, що на підтвердження вини особи у вчиненні адміністративного правопорушення можуть використовуватися дані про вчинення цією особою тих чи інших адміністративних правопорушень?

Важливо, що згідно ст. 252 КУпАП орган (посадова особа) оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об’єктивному дослідженні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом і правосвідомістю. Саме виходячи з цього положення важливою є призма судової практики та прецедентів ЄСПЛ щодо визначення стандартів доказування. Відомо, що КУпАП, прийнятий 1984 року, багато в чому поєднував тоді функцію судів з функцією обвинувачення. Натомість наразі поєднання таких функцій в одному органі порушує ст. 6 Європейської конвенції про права людини – право на справедливий суд. Зокрема, в рішеннях ЄСПЛ у справах «Малофєєва проти Росії» (2013, заява №36673/04) та «Карелін проти Росії» (2016, заява № 926/08) зазначено, що «суд не має права самостійно відшукувати докази на користь обвинувачення, оскільки це становитиме порушення права на захист». В рішенні ЄСПЛ у справі «Купріянов проти Кіпру» (2005, заява № 73797/01) зазначається: «Суміщення ролей заявника, свідка, прокурора і судді може, звичайно ж, викликати об’єктивно виправдані сумніви щодо відповідності провадження до встановленого принципу, відповідно до якого ніхто не може бути суддею у своїй власній справі, і, таким чином, щодо безсторонності суду».

Практичні аспекти доказування: судова практика

1. Стандарт «поза розумним сумнівом»

Важливим стандартом у сфері доказування однозначно є принцип «поза розумним сумнівом», сформований у рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Ireland v. the United Kingdom» від 1978 року та детальніше роз’яснений у справі «Коробов проти України» (2011, заява № 39598/03). Зокрема, у п. 65 рішення ЄСПЛ зазначив: «Доведення поза розумним сумнівом може випливати зі співіснування достатньо переконливих, чітких і узгоджених між собою висновків чи схожих неспростовних презумпцій факту». Цікаво, що в цьому рішенні ЄСПЛ наголосив на аспекті доказування, який не закріплено в жодному з процесуальних кодексів: докази повинні узгоджуватися між собою.

Окрім цього, ЄСПЛ наголошує, що «поза розумним сумнівом» має бути доведений кожний з елементів, які є важливими для правової кваліфікації діяння. Це питання має бути вирішено на підставі безстороннього та неупередженого аналізу наданих сторонами допустимих доказів, які свідчать за чи проти тієї або іншої версії подій. У рішенні в справі «Кобець проти України» (2008, заява № 16437/04) ЄСПЛ ще раз підтвердив: «…доказування, зокрема, має випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких та узгоджених між собою, а за відсутності таких ознак не можна констатувати, що винуватість обвинуваченого доведено поза розумним сумнівом». У п. 282 рішення ЄСПЛ у справі «Авшар проти Туреччини» (2001, заява № 25657/94) суд додає: «У контексті оцінювання доказів як таких, що підтверджують факт поза розумним сумнівом, необхідно враховувати поведінку сторін під час отримання доказів».

Добрим прикладом посилання рішення ЄСПЛ є «свіжа» постанова Хмельницького міськрайонного суду Хмельницького області від 30.01.2026 р. у справі № 686/35999/25, де суд, пославшись на вищезгаданий висновок ЄСПЛ, зазначив у ході справи: «Справа надійшла до суду разом з диском відеозапису. При перегляді відеозапису в судовому засіданні встановлено, що наданий суду запис фіксації портативним відеореєстратором поліцейського факту вчинення ОСОБА_1 правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 130 КУпАП, не містить переконливих доказів наявності у діях особи складу адміністративного правопорушення, а саме факту керування транспортним засобом з явними ознаками наркотичного сп’яніння та відмови від проходження огляду на підтвердження чи спростування такого стану», закривши провадження на підставі п. 1 ст. 247 КУпАП – відсутність події і складу адміністративного правопорушення.

Або, наприклад, у постанові Київського апеляційного суду від 20.01.2020 р. у справі № 372/3538/19 суд зауважив факт порушення порядку складення протоколу про адміністративне правопорушення та порядку ознайомлення особи, що притягається до адміністративної відповідальності, з протоколом та, пославшись на рішення ЄСПЛ, визначив, що в такому випадку вина особи не є доведеною «поза розумним сумнівом», та закрив провадження за відсутністю події і складу правопорушення.

Важливою судовою доктриною, що відіграла роль у закріпленні стандарту «поза розумним сумнівом» є висновки Верховного Суду. Зокрема, у справі № 649/144/19 ВСУ зазначив: «Стандарт «поза розумним сумнівом» означає, що в достовірності факту (винуватості особи) не повинно залишитися розумних сумнівів і всі альтернативні можливості пояснення наданих доказів є надмірно малоймовірними». Водночас обов’язок всебічного і неупередженого дослідження судом усіх обставин справи вказує на те, що аби визнати винуватість доведеною поза розумним сумнівом, версія обвинувачення має пояснювати всі обставини, що стосуються події, яка є предметом судового розгляду. (Постанови ВСУ в справах № 377/219/20 від 05.10.2022 р.; № 733/1526/19 від 01.04.2025 р.; № 631/268/24 від 12.05.2025 р.; № 369/1391/19 від 19.06.2025 р.).

У справі № 555/2067/18 Верховний Суд зазначив, що «доведеною поза розумним сумнівом вважається та версія, яку було підтверджено належними і допустимими доказами». Така генеза дозволяє зробити висновок, що незважаючи на те, що оцінка доказів проводиться згідно з внутрішніми переконаннями суду, суд все одно повинен керуватися тим, чи є докази належними і допустимим, чи мають вони логічну послідовність і чи не порушено процедури збирання доказів, адже в такому разі, незважаючи на будь-які інші суб’єктивні чи об’єктивні фактори, що могли б вказувати на вину особи у вчиненні адміністративного правопорушення, такі докази повинні бути недопустимими, а провадження у справі – у разі відсутності інших доказів, що підтверджують вину особи – закрито у зв’язку з відсутністю події і складу правопорушення, адже недоведеність події і складу допустимими доказами означає відсутність такої події і складу.