Стандарти доказування у спорах щодо земель водного фонду: проблема передбачуваності

Чому ця тема знову потребує уваги?

У попередніх статтях циклу «Ефективне правосуддя» увага була зосереджена на проблемі використання судами категорії «неефективного способу захисту» як самостійної підстави для відмови у позові, а також на специфіці судового захисту інтересів держави й територіальних громад у спорах щодо земель водного фонду.

У статті «Ефективне правосуддя. Частина третя» проаналізовано, як розвивалась практика вирішення судами земельних спорів та змінювались підходи Верховного Суду у спорах щодо земель водного фонду крізь призму ефективного способу захисту – від оспорювання недійсності рішень і «ланцюжків» договорів та класичної віндикації до гібридних негаторно-віндикаційних позовів і, зрештою, до застосування у чистому вигляді негаторних позовів, на які, за висновками Верховного Суду, не поширюється позовна давність – тобто, як за останні роки змінилася судова практика у спорах щодо витребування земель водного фонду у добросовісних набувачів.

Однак зміна способів судового захисту неминуче зумовила інше, не менш важливе питання – якими мають бути стандарти доказування у спорах щодо земель водного фонду, чи відповідає фактична судова практика вимогам належного, повного та змагального встановлення обставин таких справ, і чи є судова практика у таких справах прогнозованою і передбачуваною.

Нижче – про те, які на практиці є підходи до вирішення спорів щодо витребування земель водного фонду у добросовісних набувачів, як прокурори доводять, а суди – встановлюють ключові у цих справах обставини (категорію водного об’єкта, межі прибережної захисної смуги, належність земельної ділянки чи її частини до земель водного фонду), як презюмується (спростовується) добросовісність набувачів, і як часом суди по-різному застосовують стандарти доказування належності ділянок до земель водного фонду та критерії оцінки добросовісності (недобросовісності) набувачів.

Підходи Верховного Суду до вирішення спорів

Аналіз практики Верховного Суду свідчить про дещо різні підходи до доказування і встановлення обставин щодо належності земельної ділянки до земель водного фонду та оцінки добросовісності набувачів (стандарти доказування), які застосовуються на практиці у спорах щодо земель водного фонду. Так, у спорах щодо витребування земельних ділянок, розташованих у межах прибережних захисних смуг уздовж річок, озер, ставків, водосховищ, морів і лиманів, можна виокремити такі підходи до оцінки доказів і встановлення обставин:

1) мінімальний стандарт доказування, який ґрунтується на тому, що прибережні захисні смуги існують навіть, якщо їх межі не встановлені, і на припущенні, що «в силу зовнішніх, об’єктивних, явних і видимих природних ознак, особа, проявивши розумну обачність, могла і повинна була знати, що земельна ділянка належить до земель водного фонду» (спрощений «обачливий» підхід);

2) підвищений стандарт доказування, який ґрунтується на необхідності доказування і встановлення обставин на підставі належних і допустимих доказів – висновків земельно-технічних експертиз, відомостей картографії, кадастрових та геоінформаційних систем, даних супутникових знімків, тощо (формальний доказовий підхід);

3) максимально високий стандарт доказування, який ґрунтується не лише на необхідності доказування обставини належності спірної ділянки до земель водного фонду, а й на необхідності доказування належності земельної ділянки до земель водного фонду станом на час її відведення у приватну власність (ускладнений підхід доказування існування обставин на конкретний момент часу);

4) конвенційний підхід, який, окрім необхідності доказування обставин належності земельної ділянки до земель водного фонду станом на час її відведення у приватну власність, ґрунтується також на необхідності врахування принципу «належного врядування» («єспл-івський підхід»).