Продовжуючи аналіз застосованої ГПУ «схеми» щодо так званої «спецконфіскації», начебто, коштів Януковича, зупинюсь на деяких аспектах судової практики, яку проігнорували як прокурори, так і судді.
На що мені, при цьому, хотілося б ще звернути увагу нинішніх правоохоронців, в першу чергу своїх бувших колег із ГПУ, застерігши їх від подальших негативних наслідків такої їх «діяльності», то це на професійно неправильну та, вибачте, незаконну практику укладання угод із одним (кількома) підозрюваним про визнання винуватості з тим, щоб виписаний таким чином (як це було у справі того ж Кашкіна) обвинувальний вирок суду про її затвердження використати в подальшому як доказ вини осіб у головному провадженні, де проходять основні співучасники, які участі в судовому засіданні не приймали.
Читайте статтю: Спецконфіскація коштів Януковича: «конфіскувати неможна повернути» (частина 1)
Пряма заборона такого способу збирання доказів міститься в п. 9 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ (ВССУ) «Про практику здійснення судами кримінального провадження на підставі угод» від 11.12.2015 року, де чітко зазначено, що (дослівно): «вирок, ухвалений на підставі угоди, у такому випадку (стосовно однієї із декількох осіб) не має преюдиціального значення для кримінального провадження відносно інших осіб, а визнання винуватості першою особою не є доказом вини останніх».
Окрім того, проаналізувавши цілий ряд судових рішень по затвердженню таких угод про визнання винуватості, особливо це стосується кримінальних проваджень слідчих ГПУ і, в першу чергу, військової прокуратури, яка, як на мене, найбільше цим грішить, я приходжу до невтішного висновку про порушення прокурорами вимог ст. ст. 469 і 470 КПК України, а саме: ними укладаються такі угоди у провадженнях щодо особливо тяжких злочинів, які, згідно ч. 5 ст. 216 КПК України, віднесені до виключної підслідності НАБУ, розслідувати які органи прокуратури законом не уповноважені, про що в своєму листі від 13.09.2016 року справедливо зауважував і Вищий спеціалізований суд з розгляду цивільних і кримінальних справ. Окрім того, не завжди підозрювані у таких злочинах попередньо (тобто, до укладення угоди про визнання винуватості) викривали іншу особу у вчиненні злочину, знову ж таки, підслідного НАБУ, і головне, що ця інформація про вчинення злочину особою, яку викрито цим підозрюваним, підтверджувалася іншими доказами. На жаль, і суди, які своїми вироками затверджують такі угоди у подібних справах, не звертають уваги на відсутність тієї чи іншої обов’язкової умови, передбаченої КПК України, що є достатньою підставою для їх оскарження і відповідно - скасування вищестоящим судом.
Змушений також нагадати і про те, що суд у відповідності до ст. 474 КПК України повинен відмовити у затвердженні такої угоди, якщо її умови суперечать вимогам цього Кодексу або закону, а також, якщо умови угоди порушують права, свободи та інтереси сторін або інших осіб.
Тому, абсолютно законно колегія суддів судової палати з розгляду кримінальних справ Апеляційного суду м. Києва 15.02.2017 року прийняла до розгляду і задовольнила апеляційні скарги двох адвокатів, які не приймали участі у справі в суді першої інстанції, в інтересах бувшого Генпрокурора України В. Пшонки про скасування обвинувального вироку Печерського районного суду м. Києва, яким було затверджено угоду про визнання винуватості Особи 8.
Перш за все, колегія суддів зазначила, що при цьому вона виходила із правової позиції Верховного Суду України (ВСУ), викладеної в Постанові від 03.03.2016 року, яка полягає в тому, що особа, яка не була учасником судового розгляду у кримінальному провадженні щодо іншої особи, має право звернутись з оскарженням вироку, ухваленого на підставі угоди між прокурором та іншим обвинуваченим у цьому провадженні, якщо вирок стосується прав, свобод та інтересів особи, яка звертається із оскарженням.
Окрім того, апеляційний суд вказав дослівно: «викладаючи в мотивувальній частині вироку формулювання обвинувачення, висунуте Особі 8 згідно з обвинувальним актом, судом першої інстанції стверджується і про вчинення іншою Особою 5 певних дій, які містять ознаки кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5ст. 191 КК України. Таким чином, при формуванні обвинувачення у вироку щодо Особа 8 судом першої інстанції констатовано, що обвинувачувана діяла у співучасті із особою, щодо якої кримінальне провадження у суді не розглядалось і яка не брала участі у судовому розгляді, але, при цьому, у вироку зазначено прізвище цієї особи».
Більше того, та ж колегія суддів апеляційної інстанції дослівно зазначила: «При затвердженні угоди про визнання винуватості між обвинуваченою Особа 8 і прокурором суд першої інстанції не звернув увагу на те, що в обвинувальному акті та в такій угоді про визнання винуватості при викладенні фактичних обставин кримінального провадження, вчиненого Особа 8, яке досудовим слідством вважаються встановленим, зазначено прізвища осіб, які не є учасниками даного кримінального провадження, в т.ч. і прізвище Особа 5. Також в цих документах вказуються конкретні дії, вчинені кожним із цих осіб, зокрема і Особа 5, а також інші дані стосовно посади Особа 5, його посадових обов’язків, тощо, тобто дані, за якими можна ідентифікувати особу».
Блог