Існує думка про те, що смерть – це перехід з людського життя в інше, потойбічне. Хоча Сократ не був настільки категоричним і розглядав два варіанти цього явища:
перший: якщо смерть – це припинення будь-якого існування, то нічого страшного в тому немає, оскільки припиняються й будь-які відчуття: болі, страху…
другий: якщо смерть – це перехід в іншу реальність, в інше життя, то є шанс зустрітися з друзями і родичами, які вже там. І в цьому також нічого поганого Сократ не вбачав.
Можна погоджуватися з цією думкою, а можна не погоджуватися. Вибір за ВАМИ. Проте навряд чи знайдеться бодай хтось, хто цим питанням не переймався чи бодай не цікавився. «Хто не думав про неминучу для кожної людини смерть, той обманював себе», – вважав Сенека. І продовжував: «Ніщо так не сприяє помірності у всьому, як часті думки про те наскільки стислим є наше життя та наскільки ненадійним є його строк. Щоб ти не робив, не випускай з уваги смерть».
Тож часті думки людини про смерть швидше сприяють її чесному та праведному життю, аніж заважають йому. І якщо слідувати пораді Томи Кемпійського, то можна такого життя досягнути. А радив він таке: «Постійно будь у готовності і так живи, щоб смерть ніколи не застала тебе несподівано» (Тома Кемпійський, «Наслідування Христа»).
Та людська природа прагне убезпечити себе і нащадків від матеріального та духовного дискомфорту, усунути які можна шляхом набуття у власність чи володіння матеріальних речей. Людина посідає їх «для того, щоб:
-
ототожнивши себе з ними, не відчувати своєї нікчемності;
-
сховатися від фізичної смерті, яка може настати від відсутності їжі та даху над головою;
-
збільшуючи кількість матеріального багатства, набути «ваги» в суспільстві;
-
конкурувати з іншими в «модних» надбаннях». (Валерій Ломовцев «Тим, хто шукає»).
Отже, природним бажанням (майже інстинктом) людини є надбання речей матеріального світу. Та набувати такі речі, залишаючись при цьому без боргів, досить складно. Сам процес життя людини мабуть в тому й полягає, що усе життя ми створюємо борги, набуваючи у власність речі, а потім переймаємося погашенням цих боргів. Та не завжди встигаємо це зробити вчасно.
Досить часто буває так, що, помираючи, людина залишає по собі «незадоволених» кредиторів, тобто таких, борги перед якими залишились непогашеними. Ані речі, ані борги забрати із собою ми не в силі. Адже «природа обшукує нас і при вході, і при виході. Голими прийшли, голими і йдемо. І не можна звідси винести більше, аніж приніс», тобто нічого забрати із собою не вдасться (Сенека Луцій Анней Молодший).
Виходить, що перейматися власним багатством – то марна річ. Хіба що для того, аби витратити його на благі цілі. А заздрити багатству іншого – тим більше марна річ. «Не бійся, коли багатіє чоловік… Адже вмираючи, не візьме нічого…» (Старий Заповіт. Псалтир, Псалом 48). Не забере із собою людина звідси нічого. Усе залишиться тут. Хіба що борги деякі припинять своє існування. Проте не усі. Певні борги продовжують своє життя і після смерті того, хто їх «наробив». Адже відповідно до ст.190 Цивільного кодексу України (далі – ЦКУ) «майном як особливим об’єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов’язки». Спадкоємці ж успадковують майно, тобто речі, права та обов’язки спадкодавця.
І кредитори, мають бути готовими до таких ситуацій. Принаймні вони мають знати, що смерть боржника – це ще не катастрофа, і не завжди такий борг перетворюється в безнадійний. Особливо не є він безнадійним у тих випадках, коли залишається спадкове майно і зацікавлені у ньому спадкоємці.
Не є виключенням і контролюючі органи, до сфери опікувань якої потрапляють податкові борги померлого. І ці податкові борги мають бути погашені і після того, як той, хто їх створив, вже нічого не може зробити.
Блог