Що є запорукою успіху справи щодо оскарження правочину?(справа № 755/6771/18)

За результатами розгляду позову про визнання правочину недійсним вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути не лише встановлено наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, на захист якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, у чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце.

Згідно зі статтею 15 Цивільного кодексу України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного судочинства.

Відповідно до ч. 1 ст. 16 ЦК кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Частиною 2 ст. 16 ЦК визначено способи здійснення захисту цивільних справ та інтересів судом, одним із яких може бути визнання правочину недійсним.

Звернемося до матеріалів справи № 755/6771/18 (провадження № 61-3994св22).

Скориставшись закріпленими правами, позивач звернувся до суду з вимогою про визнання договорів купівлі-продажу квартири недійсними. Позов мотивував тим, що тривалий час мешкає у спірній квартирі. Квартиру було отримано на підставі ордера. Звернувшись до відповідних органів для реалізації права на приватизацію житла, отримав відповідь, що спірна квартира вже продана іншій особі. Позивачу стало не зрозумілим, як квартира могла бути проданою та ким, оскільки свідоцтво про право власності на спірну квартиру йому як єдиному її користувачу у встановленому законом порядку приватизації державного житлового фонду не видавалось і фактично право власності на нерухоме майно набуте ним не було.

Позивачем на підтвердження позовних вимог було надано низку документів, серед яких містилися довідки, які підтверджували, що він єдиний, хто був зареєстрований у спірному житлі, а також той факт, що на час первинного відчуження квартири відбував покарання в місцях позбавлення волі, тощо.

Та, незважаючи на всі надані докази, суд першої інстанції позовні вимоги залишив без задоволення, мотивуючи таке недоведеністю того, що первинна реєстрація права власності позивача на спірну квартиру в порядку приватизації не відбувалася, та відсутністю доказів того, що ОСОБА_1 не укладав 15 квітня 2010 року договір купівлі-продажу квартири. Щодо визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири від 20 грудня 2017 року районний суд визнав, що відповідач ОСОБА_2 є добросовісним набувачем. Сама собою реєстрація місця проживання позивача у спірній квартирі не може бути доказом чи підставою для визнання договорів купівлі-продажу недійсними.

Натомість суд апеляційної інстанції, взявши до уваги доводи та надані докази позивача, задовольнив частково, а вже Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду поставив «крапку» в цій справі, залишивши без задоволення касаційну скаргу, а постанову — без змін.

У постанові КЦС ВС взяв до уваги й інші висновки КЦС ВС від 27.01.2020 у справі № 761/26815/17 (провадження № 61-16353сво18); від 11.06.2020 у справі № 281/129/17 (провадження № 61-14661св19); від 22.07.2021 у справі № 760/12445/18 (провадження № 61-19302св19) та ін.

Відповідно до ст. 203 ЦК зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

КЦС ВС виснував, що право власності має абсолютний характер, його зміст становлять правомочності власника з володіння, користування і розпорядження належним йому майном. Забезпечуючи всім власникам рівні умови здійснення своїх прав, держава гарантує власнику захист від порушень його права власності з боку будь-яких осіб.