Розлучення по-українські

Розлучення сьогодні дороге задоволення. На жаль, не завжди можна передбачити його результати та процес протікання.

Можна побачити багато сімейних пар, які проживають разом за звичкою, через зручність. Вони не хочуть щось змінювати у своєму житті, але систематично стикаються із сімейними сварками, бійками, конфліктами.

Саме жахливе, що свідками невдалих сімейних стосунків подружжя стають їхні діти.

Дітьми часто маніпулюють батьки та використовують у своїх цілях. Вони стають заручниками ситуації, отримують негативний досвід та приклад батьків, або одного із них. Але в даному випадку не можна говорити про батьківство.

Чомусь в Україні я спостерігаю цілу тенденцію та закономірність, що після розірвання сімейно-шлюбних відносин уся відповідальність, обов’язки стосовно виховання та матеріального забезпечення дитини лягає на плечі жінки? Це помста за одинокість, прояв чоловічої безвідповідальності, байдужості, недбалості, задоволення власного «его» тощо?

Лише невелика кількість чоловіків, а іноді і жінок, готові добровільно сплачувати аліменти на утримання дитини в сумі, яка необхідна для її гармонійного розвитку й виховання, брати активну участь у вихованні дитини, розвиваючи її здібності, таланти без формальних графіків.

Чому в Україні часто вважається законним не сплачувати аліменти по 6 місяців і більше й не нести за свої дії жодної відповідальності?

Чому в нас вважається правомірним на підставі заяви батька, який проживає окремо від дитини, перевіряти цільове витрачання аліментів в сумі 500 або 1000 гривень на місяць?

Часто читаю статті деяких фахівців у сфері сімейного права про те, що матір часто маніпулює процесом виховання дитини, не дає батькові бачитися з дитиною через відсутність аліментів та інших надходжень на її матеріальне забезпечення.

Відслідковую висновки, думки деяких спеціалістів, що виховання не має жодного відношення до матеріального забезпечення дитини і дані поняття не є взаємопов’язаними. З такими висновками категорично не можу погодитися.