Реформа судової влади: продовжити не можна зупинити

Головним завданням судової реформи, що триває з 2014 року, було утвердження цілісної, незалежної та сильної судової гілки влади. Йшлося про необхідність усунення впливу на суд з боку органів виконавчої та законодавчої гілок влади. Однак що ми маємо в сухому залишку після майже 5 років реформування/переформатування? Чи змінився розподіл влади і хто від цього виграв? Давайте про все по порядку. (Джерело: Судебно-юридическая газета)

Основним принципом організації та діяльності державного апарату в демократичній правовій державі є поділ влади. Він спрямований на недопущення концентрації державної влади в руках однієї людини або органу, повинен унеможливлювати будь-які прояви сваволі та забезпечувати політичну свободу. Поділ влади передбачає розмежування повноважень між трьома гілками — законодавчою, виконавчою та судовою, а також створення механізму стримувань та противаг.

Законодавча влада — це гілка державної влади, яка має виключні повноваження на ухвалення законів. Верховна Рада України як головний законодавчий орган держави приймає закони, які, в тому числі, регулюють діяльність судової влади. Чи є вони досконалими? Заперечну відповідь на це запитання дасть кожен юрист, який щодня працює з процесуальними законодавчими актами. Особливі проблеми виникають при застосуванні процесуальних норм у повсякденній роботі. Автори закону про зміни до процесуальних кодексів не стикались із реальними проблемами судочинства, на регулювання яких, власне, і покликані кодекси. Слід звернути увагу, що суттєві прогалини існують у кодексах всіх форм судочинства: кримінальному, господарському, цивільному, адміністративному та навіть у процедурі розгляду адміністративних правопорушень, хоча цей кодекс докорінно не змінювався ще з радянських часів.

Згадайте новину: Чего судьи ждут от команды Зеленского

Ситуація з процесуальними проблемами в судочинстві не покращилася, а тільки погіршилась із застосуванням змінених кодексів та «поглибленням реформ», а саме набранням чинності законами «Про судоустрій та статус суддів» та «Про Вищу раду правосуддя». Нібито для уникнення корупційного впливу пропонуються «ліки», що не лікують, а лише погіршують ситуацію. Усунення голів судів від будь-якого керівництва, зменшення ролі суддівського самоврядування з одночасним створенням надструктур для керування судовою системою, процедура оцінювання невідомих якостей суддів — усе це більше схоже на витискування з професії, а не на прогресивні нововведення.

У запалі ускладнити судовий процес нібито для захисту прав громадян, які звертаються до суду, реформатори проштовхують сумнівні пропозиції у законопроекти. При цьому на жодному з етапів розробки законів не залучаються практикуючі судді, які, власне, і здійснюють безпосереднє їх застосування. Особливо чутливим є відсутність серед розробників процесуальних законів суддів першої інстанції, адже саме на цьому етапі судового розгляду закладаються підвалини якісного розгляду.

На цей час загубилася межа між модерновою доцільністю та стабільністю, швидкістю судочинства та його церемоніальністю. У процесуальному законодавстві все непрофесійно змішано.

Яскравим прикладом безглуздості реформування процесуального законодавства є штучне інтегрування так званого «Електронного суду» у процес, побудований на паперовому документообігу. Мало того, що не було враховано реалій сьогодення, так цей гібрид ще й жодним чином не інтегрується з нормами, які існували раніше. Більше того, він їм суперечить! Однак це не зупинило розробників. Тепер два діловодства (паперове та електронне) передбачені в кодексах одночасно, відокремлено одне від одного. Чи варто очікувати, що колись вони автоматично інтегруються самі по собі?

На жаль, предметного діалогу з судами першої інстанції в процесі розробки та впровадження «Електронного суду» не було. А з цього ж необхідно було починати, адже саме суди першої інстанції відчувають на собі всі недосконалості та прогалини нововведень. Однак судову владу ніколи ні про що не запитують, а лише ставлять перед фактом. І такий порядок речей багато років поспіль влаштовує тих, хто не готовий дати судам рівноцінні позиції в розподілі гілок влади.

Не запитують — то ще півбіди, однак контролювати намагаються вправно. Тривалий час Верховна Рада України фактично контролювала призначення суддів-п’ятирічок безстроково, здійснюючи політичний вплив на судову владу. Тисячам суддів доводилося чекати, поки «під куполом» розглянуть їх кандидатури, тоді як у багатьох місцевих судах нікому було здійснювати правосуддя. У ході проведення реформи низка європейських інституцій зазначали, що суддів необхідно убезпечити від такої залежності та невиправданих очікувань.

Зараз Президенту в процесі призначення суддів відведена «церемоніальна» роль, але як вона реалізовувалась? Зокрема, судді Окружного адміністративного суду Києва після внесення Вищою радою правосуддя відповідного подання про їх призначення неодноразово ще мінімум два місяці очікували прийняття указів Президента України. Ще у грудні 2018 року Вищою радою правосуддя було внесено подання про призначення одного з моїх колег, однак він і до сьогодні не має можливості продовжувати здійснювати правосуддя, оскільки очікує підписання Президентом відповідного указу. Очікування, поки Гарантом нашої держави буде здійснена та сама «церемоніальна функція», складає вже майже чотири місяці, що зумовило навіть звернення до суду з позовом.