Про «вотум недовіри» генпрокурору і Конституцію

Днями у парламенті зареєстровано президентський законопроект "Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)". Безумовно, усі його положення ще будуть піддані усебічній оцінці і критиці.

Але вже сьогодні хотілося б застерегти, особливо представників демократичних партій, від поспішної і неконструктивної критики окремих його положень, які, на перший погляд, можуть здатися "зрадою". Зокрема, це стосується вилучення з тексту Конституції слів "Верховна Рада може висловити недовіру Генеральному прокуророві України, що має наслідком його відставку з посади".

В історії України був лише один випадок, коли ВР висловила генпрокурору недовіру.

Сталося це, нагадаю, 22 лютого 2014 року – саме в той день, коли Віктор Пшонка і сам вирішив, що "воно йому не треба" – його намагалися затримати в аеропорту Донецька, але він все ж таки видерся на територію своєї справжньої "родіни", де понині й переховується.

Якщо виписати в ряд прізвища інших генеральних прокурорів України, то мало яке з них створить у середнього українського читача приємну посмішку на обличчі.

У 1995 році Владислава Дацюка було звільнено з посади генпрокурора "за грубі порушення виконання службових обов'язків". Підписи за висловлення недовіри генпрокуророві збирали та/або постанови про висловлення йому недовіри реєстрували неодноразово. У 2000 і 2001 - Михайлові Потебеньку, 2004 - Геннадію Васильєву, 2005 - Святославу Піскуну, 2007 - Олександру Медведьку і 2014 - Віталію Яремі.

Утім, далі ніж "питання заслухано" – справа не доходила.

У конституціях багатьох європейських держав зустрічається поняття "вотум недовіри". Проте, стосується воно урядів, прем'єрів/канцлерів та окремих міністрів. Як виняток, вотум недовіри може стосуватися, як-от в Греції і Литві, голови парламенту.

Але в жодному разі не генпрокурорів.

Чому? Відповідь проста: уряд являє собою гілку державної влади, яка формується і розформовується саме у політичний спосіб.