Так, все таки, про що в дійсності свідчать намагання нині діючого Президента України спільно зі своїм оточенням добитися повного скасування депутатської недоторканності: «скасування бар’єру, який розділяє народних обранців і їх виборців та скасування гарантій безкарності», як обґрунтовують це підпорядковані йому автори такого законопроекту, чи все-таки мова йде про банальне бажання виконавчої влади таким шляхом обмежити права парламенту, що неминуче призведе до узурпації влади?!
Хотів би одразу застерегти громадян України від обману і окозамилювання, бо чергові заяви і заклики про позбавлення народних депутатів України недоторканності не є чимось новим та, тим більше, таким край необхідним в нинішній економічній і соціальній ситуації в державі, а тому таку діяльність нинішнього Гаранта Конституції не потрібно відносити виключно до його особистих «заслуг». Виконавча влада в різні часи, навіть і в більш сприятливі, намагалась реалізувати такі наміри і, перш за все, для того, щоб мати безпосередній вплив на будь-якого народного обранця, і тим самим – на весь парламент. Хоча не виключаю і того, що ця чергова компанія по дискредитації народних обранців організована лише для підняття президентом свого рейтингу напередодні виборів. Тобто, очевидно для всіх, це є абсолютно політичною акцією, яку хоче реалізувати нині діюча влада саме з метою обмежити законодавчу владу, розширивши таким чином свої можливості впливати на неї і покращити за рахунок цієї ідеї свої особисті позиції в політичній боротьбі з опонентами перед виборами.
Уважно спостерігаючи за такими подіями навколо реалізації задуму Петра Олексійовича підпорядкувати собі не тільки правоохоронні органи і суди, особливо за допомогою реалізації так званої «судової реформи», а і парламент, хотілося б нагадати нашому, в більшій мірі, зазомбованому суспільству про те, що наявність у народного депутата імунітету не є його особистим привілеєм. Більше скажу, інститут депутатської недоторканності є одним із елементів конституційної системи стримувань і противаг, які забезпечують реальний поділ державної влади на законодавчу, виконавчу і судову у всьому цивілізованому світі. Тому, попри всі політичні заяви та піар-акції, необхідно всім усвідомлювати, що саме депутатська недоторканність повинна сприяти утвердженню самостійної і незалежної Верховної Ради України. Особливу актуальність цей інститут недоторканності парламентарів має в країнах, що розвиваються і які в Європі іменуються «державами із слабо розвиненою демократією», де відсутнє панування верховенства права, де немає законного і неупередженого суду, до яких, на жаль, відноситься і Україна. Навіть найбільш авторитетні європейські органи вже застерігали нашу владу від повного позбавлення народних депутатів імунітету, бо в такому випадку може виникнути реальна небезпека здійснення тиску на парламент з боку, передусім, виконавчої влади, можливість безпідставного звинувачення парламентарів і їх кримінального переслідування саме за політичну діяльність, за відсутності надійної системи правового захисту.
Підтвердженням таких висновків є, зокрема, і проведений мною аналіз стану дотримання конституційних прав і свобод громадян в сфері боротьби із злочинністю за 2017 рік.
Про те, що саме протягом останніх 3-4 років суттєво погіршилась ситуація із дотриманням прав людини і громадянина під час кримінального провадження, свідчить і нинішня діяльність Генеральної прокуратури, а точніше – особисто Ю. Луценка, по масовому ініціюванню зняття недоторканності із народних депутатів, в переважній більшості своїй - без належних на те підстав, а тому і без настання для таких осіб жодних кримінально-правових наслідків. Маю на увазі, в першу чергу, ті випадки, коли з нардепів протягом 2015-2018 років знімали недоторканність під час показових піар-шоу компаній, організованих спочатку тодішнім Генпрокурором В. Шокіним, а потім і нинішнім - Ю. Луценко, чого раніше ніколи не було в практиці діяльності всіх попередніх очільників ГПУ у всі роки, коли з відому останніх в ЗМІ і в сесійній залі ВР оприлюднювались з порушенням закону аудіо- та відеоматеріали із кримінальних проваджень, що свідчило не тільки про розголошення таємниці досудового розслідування, а і порочило честь і гідність цих парламентарів, ще не визнаних судом винними у вчиненні злочинів. Коли пізніше, після проведення досудового розслідування, ці кримінальні провадження відносно народних обранців або закривались за відсутності події чи складу злочину або достатніх доказів їх вини, або таким особам навіть підозри не вручались, що взагалі є ганьбою для нинішньої Генпрокуратури і органів досудового розслідування, або коли будь-яка інформація, після падіння ажіотажу у суспільстві навколо «депутатських справ», про результати їх розслідування чи розгляду у судах до цього часу не відома або замовчується. А навіть направлення протягом останніх двох років до суду одного чи навіть двох обвинувальних актів відносно таких народних обранців, при відсутності до цього часу прийнятих судом рішень у них, теж не є підтвердженням факту дотримання Генпрокурором прав і свобод цих осіб при направленні до ВР відповідних подань. Тим більше, повернення Регламентним комітетом останніх 4-х подань Генпрокурору без розгляду та відмова парламенту в наданні згоди на притягнення кількох народних депутатів до кримінальної відповідальності також свідчать про порушення їх конституційних прав і свобод.
Саме тому, слід назвати хоча б кілька таких «показових» випадків відвертого беззаконня з боку тієї ж Генпрокуратури.
Так, ще у 2015 році вже чинний парламент із порушенням вимог регламенту проголосував за зняття недоторканності з народного депутата Ігоря Мосійчука, якого ГПУ звинувачувала в отриманні неправомірної вигоди, і навіть дав згоду на затримання останнього і арешт. Зокрема, тодішній Генпрокурор Віктор Шокін з порушенням вимог КПК оприлюднив в сесійній залі ВР відеоматеріали, в яких особа, схожа на Мосійчука, пропонувала співбесіднику надати йому неправомірну вигоду, називала конкретні суми, які, нібито, слід заплатити за підготовку і внесення необхідних депутатських запитів та звернень. Але, це завідомо незаконне рішення про надання згоди на затримання, арешт і притягнення до кримінальної відповідальності пізніше скасував Вищий адміністративний суд, визнавши грубими процедурні порушення під час розгляду цього подання ГПУ у сесійній залі. І. Мосійчук був затриманий, взятий під варту, йому висувалась конкретна підозра, тобто він зазнав утисків його права на свободу та особисту недоторканність. Кінцеве рішення по даному кримінальному провадженні до сьогоднішнього дня не оприлюднене. Натомість Ігор Мосійчук веде активну діяльність як народний депутат і політик, а суспільство так і не дізналось, вчинив він кримінальне порушення чи ні, якщо ні, то яку відповідальність за порушення його конституційних прав понесли відповідні службові і посадові особи ГПУ.
У тому ж 2015 році ВР дала згоду на зняття недоторканності з народного депутата Сергія Мельничука, якого ГПУ звинувачувала у створенні бандитського угрупування з підпорядкованих йому добровольців, бандитизмі та інших злочинах. Не дивлячись на інкримінування у вину останньому тяжких і навіть особливо тяжких злочинів, Генпрокуратура в цьому випадку чомусь не зверталася до парламенту з проханням надати згоду на затримання та арешт такого народного обранця. Обвинувальний акт відносно С. Мельничука Генеральна прокуратура, начебто, передала до суду ще восени 2016 року, однак, кінцевого судового рішення по даному провадженню досі не прийнято, не виключено і в зв’язку з тим, що в ньому відсутні достатні докази вини цього народного депутата, і як наслідок в цьому випадку суспільству теж не відомо, чи вчинив названий парламентар інкриміновані йому такі суспільно небезпечні злочини, чи ні.
Із народного депутата Сергія Клюєва парламент теж зняв недоторканність у 2015 році. ГПУ звинувачувала його в тому, що спільно із своїм братом – Андрієм Клюєвим, вони, начебто, незаконно заволоділи майном ВАТ «Завод напівпровідників» і домоглися обслуговування кредиту належного їм підприємства за бюджетні кошти. Більше того, із повідомлень у ЗМІ було відомо, що С. Клюєв оскаржував у судах відповідні подання Генпрокуратури, наголошуючи, що засідання профільного комітету відбулося з порушенням регламенту, бо на ньому не був присутній Генпрокурор та що у рішенні Регламентного комітету не було мотивувального висновку щодо визначення законності й обґрунтованості подання, а також законності одержання доказів його винуватості. Також С. Клюєв вказував, що подання стосовно нього розглянули з порушенням встановленого законом терміну – замість 7 днів розглядали 36! Наразі, санкції Євросоюзу з братів Клюєвих, начебто, зняті, а також вони виключені із списку розшукуваних в Інтерполі. Не дивлячись на тривалий час перебування даної справи в провадженні слідчих ГПУ, до цих пір будь-яких повідомлень про прийняття законного рішення по даній справі в ЗМІ не надходило. І тому, суспільство також не може зробити об’єктивний висновок, чи були все-таки достатні підстави для кримінального переслідування даного парламентаря, чи ні. І якщо не було, тоді хто із посадових і службових осіб ГПУ повинен понести за це відповідальність.
У липні 2016 року Верховна Рада позбавила імунітету народного депутата Олександра Онищенка, якого НАБУ разом із САП звинувачували в організації злочинної схеми із підприємством «Укргазвидобування», що займається видобутком та реалізацією українських нафти та газу, і привласненні коштів в особливо великих розмірах.
Масове оприлюднення, особливо, на початковому етапі розслідування, матеріалів досудового провадження, в т. ч. і відкриті звинувачення, в першу чергу, керівниками НАБУ і САП цього народного обранця у вчиненні різних, в тому числі і особливо тяжких злочинів, до визнання судом його вини у встановленому законом порядку, лише свідчить про грубе порушення очільниками антикорупційних органів його конституційних прав. Направлення до суду кількох кримінальних проваджень з угодами деяких учасників злочинів, інкримінованих О. Онищенку, про визнання особистої винуватості сьогодні вже не викликають довіри у експертного середовища, хіба що окрім «грантоїдів», які відверто, неприховано лобіюють інтереси НАБУ, тим більше, що оприлюднена в ЗМІ частина доказів вини Онищенка викликає об’єктивні сумніви, так як побудована на припущеннях, а визнання вини кимось із співробітників не може являтись доказом вини особи, яка не приймає участі в судовому засіданні. Таким чином, до теперішнього часу досудове розслідування відносно останнього, начебто, триває, а тому складається враження, що воно і надалі буде тривати, доки не буде забуте суспільством.
Блог