Кримінальне процесуальне законодавство перебуває в процесі постійного удосконалення, адже цього потребують сучасні економічні, політичні та соціальні реалії. Поряд з цим законодавець намагається в окремих частинах спростити кримінальне провадження, що дозволить швидше та ефективніше досягати завдань, які були окреслені в ст. 2 КПК України. Власне саме з такою метою до КК України і було введено поняття кримінальних проступків, особливості розслідування яких закріплені в КПК України. Проте навіть поверхневого аналізу положень чинного кримінального процесуального законодавства достатньо, щоб дійти висновку про безсистемність внесення змін до КПК України в частині регулювання розслідування кримінальних проступків.
Практики неодноразово звертали увагу, що фактичного спрощення досудового розслідування кримінальних проступків не відбулося, адже і судді, і прокурори вимагають проведення всіх необхідних процесуальних дій для того, щоб в судовому засіданні довести винуватість особи «поза розумним сумнівом». Відповідно, за своїм обсягом таке розслідування мало чим відрізняється від досудового розслідування злочинів, а інколи про розслідуванні кримінальних проступків проводять навіть більше процесуальних дій, адже правове регулювання особливостей досудового розслідування кримінальних проступків не є чіткім, що стає причиною більш прискіпливого ставлення процесуального керівника до процесуальних дій, які були проведені. Сторона обвинувачення скаржиться, що для розслідування незначних кримінальних правопорушень, в яких матеріальна шкода є мінімальною, витрачається занадто багато часу, зусиль, та, відповідно, ресурсів для їх розслідування. У зв’язку з цим можна констатувати, що на даний момент інститут розслідування кримінальних проступків не відповідає тій меті, яка була на нього покладена – спростити кримінальне провадження.
На даний момент і теоретики, і практики починають говорити про необхідність внесення змін до переліку засад кримінального провадження, додавши, наприклад, засаду доцільності, що дійсно дозволить спростити кримінальне провадження.
Повертаючись до питання правового регулювання, необхідно зазначити, що основні зміни до КПК України в частині розслідування, розгляду та вирішення кримінальних проступків були внесені в 2018 році Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо спрощення досудового розслідування окремих категорій кримінальних правопорушень». Так, наприклад, з’явився п. 4-1 ч. 1 ст. 3 КПК України, відповідно до якого дізнавачем визнається службова особа підрозділу дізнання органу Національної поліції, органу безпеки, органу, що здійснює контроль за додержанням податкового законодавства, органу Державного бюро розслідувань, у випадках, установлених КПК України, уповноважена особа іншого підрозділу зазначених органів, які уповноважені в межах компетенції, передбаченої КПК України, здійснювати досудове розслідування кримінальних проступків. Крім того, згідно з ч. 1 ст. 40-1 КПК України, дізнавач при здійснення досудового розслідування наділяється повноваженнями слідчого. Так, він може проводити гласні та негласні слідчі (розшукові) дії, доручати їх проведення оперативним підрозділам, звертатися за погодженням із прокурором до слідчого судді з клопотаннями про їх проведення, а також виконувати інші дії, які передбачені ч. 2 ст. 40-1 КПК України.
Саме таке формулювання дало змогу стверджувати, що дізнавач та слідчий у кримінальному провадженні мають майже однакові повноваження, які відрізняються лише специфікою здійснення дізнання. Проте аналіз інших положень КПК України такий висновок не підтверджує. Так, наприклад, відповідно до ч. 5 ст. 55 КПК України, постанову про відмову у визнанні потерпілим може виносити лише слідчий та прокурор, адже в цьому положенні відсутнє слово «дізнавач». Саме на підставі цього особа, які було відмовлено у визнанні потерпілим, звернулася до слідчого судді Дарницього районного суду м. Києва, адже «відповідно до ч. 5 ст. 55 КПК України повноваження на винесення постанови про відмову у визнанні потерпілим є тільки у прокурора та слідчого, а не у дізнавача». В цьому випадку слідчий суддя відмовив у задоволенні скарги, зазначивши, що «відповідно до пункту 5 ч.1 ст. 303 КПК України на досудовому провадженні особою, якій відмовлено у визнанні потерпілою, може бути оскаржено рішення прокурора, слідчого, дізнавача про відмову у визнанні потерпілим.
Тому аргументи скарги ОСОБА_1 про відсутність у дізнавача повноважень на винесення постанови про відмову у визнанні потерпілим суд не приймає, оскільки вищезазначена норма безпосередньо передбачає можливість оскарження як рішення прокурора та слідчого про відмову у визнанні потерпілим, так і дізнавача» (Ухвала слідчого судді Дарницього районного суду м. Києва від 18.03.2021 (справа № 753/5117/21). Тобто, відповідно до чинного КПК України, дізнавач не має права виносити постанову про відмову у визнанні потерпілим, але така «неможлива» постанова може бути оскаржена до слідчого судді.
В даному випадку можна зробити лише один висновок – зміни до КПК України в частині регулювання повноважень дізнавача є хаотичними. Якщо порахувати всі випадки, коли законодавець «забув» вказати слово «дізнавач» у відповідних положеннях КПК України, то всього таких випадків можна нарахувати 198, а саме: ч. 1-2 ст. 9, ч. 2 ст. 20, ч. 4 ст. 22, ч. 1 ст. 24, ч. 1 ст. 25, ч. 3 ст. 28, ч. 3 ст. 29, ч. 2, 6 ст. 36, ч. 3, 7 ст. 42, ч. 3-4 ст. 44, ч. 4-6 ст. 46, ч. 2 ст. 47, ч. 1-2 ст. 48, ч. 1-2 ст. 49, ч. 1-2 ст. 53, ч. 5, 7 ст. 55, ч. 1 ст. 56, ст. 57, ч. 3 ст. 60, ч. 3, 7 ст. 641, ч. 4 ст. 65, ч. 2 ст. 66, ч. 1-2 ст. 67, ч. 3 ст. 68, ч. 5 ст. 71, ч. 1 ст. 75, ч. 1-2 ст. 78, ч. 3 ст. 83, ч. 1 ст. 84, ч. 1 ст. 92, ч. 3 ст. 93, ч. 1 ст. 94, ч. 3-4 ст. 95, ч. 7 ст. 97, ч. 4 ст. 99, ч. 2-3, 7, 9 ст. 100, ч. 2 ст. 104, ч. 2 ст. 105, ч. 1 ст. 106, ч. 4 ст. 107, ч. 1 ст. 109, ч. 1 ст. 111, ч. 1 ст. 112, ч. 2 ст. 130, назва Глави 11, ч. 1-2 ст. 133, ч. 1 ст. 134, ч. 1, 6 ст. 135, ч. 2 ст. 136, ч. 1 ст. 137, ч. 1, 5 ст. 139, ч. 2 ст. 140, ч. 1 ст. 141, ч. 1, 3 ст. 142, ч. 2 ст. 144, ч. 1 ст. 145, ч. 1 ст. 146, ч. 2 ст. 147, ч. 1 ст. 148, ч. 2-3 ст. 149, ч. 1-2 ст. 150, ч. 1 ст. 150, ч. 1 ст. 151, ч. 1 ст. 155, ч. 1 ст. 156, ч. 1 ст. 157, ч. 1 ст. 160, ч. 2 ст. 166, ч. 1-3 ст. 168, ч. 2-3 ст. 169, ч. 1 ст. 170, ч. 1-2, 5 ст. 171, ч. 1-3 ст. 172, ч. 7 ст. 173, ч. 1 ст. 175, ч. 3-4 ст. 176, ч. 2 ст. 177, ч. 3 ст. 179, ч. 6 ст. 180, ч. 1, 3 ст. 184, ч. 2 ст. 185, ч. 1, 5 ст. 194, ч. 2, 5 ст. 195, ч. 1 ст. 198, ч. 1-3 ст. 200, ч. 3 ст. 208, ч. 2 ст. 212, ч. 5 ст. 214, ч. 1-2, 4, 6 ст. 218, ч. 1-2 ст. 222, ч. 3, 5, 7 ст. 223, ч. 9 ст. 224, ч. 3 ст. 227, ч. 1 ст. 228, ч. 1 ст. 229, ч. 1 ст. 232, ч. 2, 5-6, 11 ст. 232, ч. 3-6 ст. 234, ч. 1-2 ст. 235, ч. 1-7 ст. 236, ч. 1, 3, 6-7 ст. 237, ч. 1, 5-6 ст. 240, ч. 1-2 ст. 241, ч. 2 ст. 242, ч. 3 ст. 245, ч. 6 ст. 246, ч. 2 ст. 247, ч. 2-4 ст. 248, ч. 1 ст. 253, ч. 1 ст. 266, ч. 1 ст. 275, ч. 2-3 ст. 276, ч. 1 ст. 277, ч. 1, 4 ст. 278, ч. 1 ст. 279, ч. 1 ст. 281, ч. 1, 3 ст. 282, ч. 1 ст. 294, ч. 3-4 ст. 459, ч. 1, 7 ст. 469, ч. 3 ст. 519, ч. 1 ст. 551, ч. 3 ст. 558, ч. 2 ст. 563, ч. 2-3 ст. 564, ч. 3 ст. 598, ч. 3 ст. 599.
Інколи такі недоліки можна навіть не помітити, адже вони стосуються або загальних положень, або тих положень, які можна замітити іншими (як в прикладі з постановою про відмову у визнанні потерпілим). Проте в інших випадках такі недоліки значно ускладнюють процес правозастосування. І в першу чергу це стосується правового регулювання проведення обшуків. Так, відповідно до ч. 3 ст. 233 КПК України, дізнавач нарівні зі слідчим та прокурором має право до постановлення ухвали слідчого судді увійти до житла чи іншого володіння особи лише у невідкладних випадках, пов’язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні кримінального правопорушення. Проте вже в ч. 3 ст. 234 КПК України зазначено, що з клопотанням про проведення обшуку до слідчого судді може звернутися лише слідчий та прокурор. А в ч. 1 ст. 236 КПК України зазначено, що ухвала про дозвіл на обшук житла чи іншого володіння особи може бути виконана лише слідчим чи прокурором.
В даному випадку має місце колізія норм кримінального процесуального законодавства між загальним положенням ст. 40-1 КПК України та, спеціальним, наприклад, ч. 1 ст. 236 КПК України. І, як стверджує теорія права, в такому випадку мають застосовуватися саме спеціальні норми, тобто ст. 236 КПК України.
Проте, як свідчить судова практика, конкретно в частині проведення обшуків позиції суддів розділилися. Наприклад, відповідно до ухвали слідчого судді Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 03.09.2021 (справа № 206/3932/21), слідчий суддя відмовив у задоволенні скарги адвоката на постанову дізнавача про відмову у задоволенні клопотання на обшук, адже «за загальними правилами КПК України клопотання має бути підписане безпосередньо слідчим, який звернувся до слідчого судді та погоджене прокурором. Таким чином, враховуючи вищевикладене, дізнавач не уповноважений вирішувати по суті питання стосовно проведення обшуку за клопотанням потерпілого чи його представника».
Проте, при більш прискіпливому аналізі реєстру судових рішень, можна зробити висновок, що таке судове рішення не можна вважати сталою судовою практикою. В цілому можна зазначити, що позиції суддів щодо допуску дізнавачем до проведення обшуку розділилися і в більшій мірі залежать від красномовності прокурора під час вирішення цього питання судом, ніж від конкретних нормативних орієнтирів.
Блог