П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
30 листопада 2016 року м. Київ
Судова палата у цивільних справах
Верховного Суду України в складі:
головуючого Лященко Н.П., суддів:Гуменюка В.І.,Романюка Я.М., Охрімчук Л.І.,Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом заступника прокурора Оболонського району м. Києва до Київської міської ради, ОСОБА_6, ОСОБА_7, третя особа - ОСОБА_8, про визнання незаконним та скасування рішення, визнання недійсними державного акта на право власності на земельну ділянку та договору купівлі-продажу земельної ділянки, відновлення становища, яке існувало до порушення, за заявою ОСОБА_8 про перегляд Верховним Судом України рішення Апеляційного суду м. Києва від 16 вересня 2015 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2016 року,
в с т а н о в и л а:
У жовтні 2014 року заступник прокурора Оболонського району м. Києва звернувся до суду з вищезазначеним позовом.
Заступник прокурора зазначав, що рішенням Київської міської ради від 24 грудня 2009 року № 1148/3217 ОСОБА_6 було передано у власність земельну ділянку площею 0,10 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд у АДРЕСА_1, на підставі якого йому було видано державний акт на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_1, зареєстрований 6 травня 2010 року Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації; далі - КМДА) за № 04-7-02506.
7 червня 2012 між ОСОБА_6 (продавець), від імені якого за довіреністю діяв ОСОБА_9, та ОСОБА_7 (покупець) уклали договір купівлі-продажу, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Пірхою І.С., зареєстрований у реєстрі за № 677, відповідно до умов якого ОСОБА_6 продав ОСОБА_7 вищевказану земельну ділянку.
Заступник прокурора Оболонського району м. Києва зазначав, що спірна земельна ділянка належить до земель рекреаційного призначення і на ній законодавчо заборонена діяльність, яка перешкоджає або може перешкоджати використанню її за призначенням чи негативно впливає або може вплинути на природний стан цієї землі. Крім того, проект землеустрою не погоджено природоохоронним органом, обов'язкової державної експертизи проекту відведення земельної ділянки не проведено.
Посилаючись на те, що рішення Київської міської ради від 24 грудня 2009 року № 1148/3217 ухвалено з порушенням вимог закону, заступник прокурора просив суд задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.
Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 9 квітня 2015 року в задоволенні позову заступника прокурора відмовлено.
Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 16 вересня 2015 року рішення суду першої інстанції скасовано, позов заступника прокурора задоволено: визнано незаконним та скасовано рішення Київської міської ради від 24 грудня 2009 року № 1148/3217 «Про передачу ОСОБА_6 у приватну власність земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд у АДРЕСА_1»; визнано недійсним виданий ОСОБА_6 державний акт на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_1, зареєстрований 6 травня 2010 року Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради за № 04-7-02506; визнано недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки, укладений 7 червня 2012 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_7, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Пірхою І.С., зареєстрований у реєстрі за № 677; повернуто у власність територіальної громади м. Києва в особі Київської міської ради земельну ділянку площею 0,10 га у АДРЕСА_1 за кадастровим номером НОМЕР_2.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_8 відхилено, рішення суду апеляційної інстанції залишено без змін.
У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_8 просить скасувати ухвалені у справі рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій та залишити в силі рішення суду першої інстанції з передбачених пунктами 1 та 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статей 22, 23 Земельного кодексу України 1990 року, статей 20, 21, 116, 118 та 123 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), статей 16, 215, 216, 387, 388 та 392 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статті 9 Закону України «Про державну експертизу землевпорядної документації»; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_8 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 лютого, 11 березня, 22 квітня, 16 вересня та 11 листопада 2015 року, 8 червня 2016 року та на постанови Верховного Суду України від 29 жовтня 2014 року та 17 лютого 2016 року.
Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає задоволенню з огляду на таке.
Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.
За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
Згідно зі статтею 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень та скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1, 4 статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним.
У справі, яка переглядається, суди встановили, що рішенням Київської міської ради від 24 грудня 2009 року № 1148/3217 «Про передачу громадянину ОСОБА_6 у приватну власність земельної ділянки для буд <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_589064/ed_2016_03_01/pravo1/T012768.html?pravo=1>івництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд у АДРЕСА_1» ОСОБА_6 було передано у власність зазначену вище земельну ділянку площею 0,10 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд.
На підставі цього рішення Київської міської ради ОСОБА_6 було видано державний акт на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_1, зареєстрований 6 травня 2010 року Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (КМДА) за № 04-7-02506.
7 червня 2012 між ОСОБА_6, від імені якого за довіреністю діяв ОСОБА_9, та ОСОБА_7 укладено договір купівлі-продажу, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Пірхою І.С., зареєстрований у реєстрі за № 677, відповідно до умов якого ОСОБА_6 продав ОСОБА_7 вказану вище земельну ділянку.
4 жовтня 2013 року ОСОБА_7 продав спірну земельну ділянку ОСОБА_8 відповідно до договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Пірхою І.С., зареєстрованого у реєс <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_218/ed_2015_06_02/pravo1/T041808.html?pravo=1>трі за № 1791.
Ухвалюючи рішення про відмову в позові заступника прокурора, суд першої інстанції виходив з того, що позивач не довів належність спірної земельної ділянки до земель рекреаційного призначення, а під час складання проекту її відведення було отримано всі необхідні дозволи та погодження, передбачені статтями 118, 123 ЗК України.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про задоволенні позову, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив з того, що на підставі відомостей державної статистичної звітності з кількісного обліку земель за формою № 6-зем спірна земельна ділянка на момент прийняття Київською міською радою оскаржуваного рішення належала до земель рекреаційного призначення, а відповідно до розпорядження Ради Міністрів Української РСР від 14 березня 1991 року № 72-р ця земельна ділянка ще з 1991 року відносилась до земель рекреаційного призначення, проте оспорюваним рішенням Київської міської ради була передана у власність ОСОБА_11 без прийняття відповідного рішення про зміну цільового призначення землі та без проведення обов'язкової державної експертизи.
Разом з тим в інших справах з подібних правовідносин, судові рішення в яких надано заявником на підтвердження неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та у постановах Верховного Суду України, наданих заявником на підтвердження невідповідності рішення суду касаційної інстанції викладеним у цих постановах висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, суд, на відміну від справи, яка переглядається, зазначив, що наявність висновку Головного управління екології та охорони природних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради достатньо для погодження проекту відведення земельної ділянки й не потребує подальшого його погодження. Крім того, суди дійшли висновку про те, що реституція як спосіб захисту цивільного права (частина перша статті 216 ЦК України) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. У зв'язку із цим вимога прокурора про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред'явлена тільки стороні недійсного правочину. Норма частини першої статті 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, яке було передане на виконання недійсного правочину та відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, яке було вчинені після недійсного правочину. Права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до набувача з використанням правового механізму, установленого статтями 215, 216 ЦК України. Такий спосіб захисту можливий лише шляхом подання віндикаційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, на право витребувати в набувача це майно.
Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність рішення суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.
Сервіси для юристів