ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
30 березня 2016 року м. КиївСудова палата у цивільних справах
Верховного Суду України у складі:
головуючого Романюка Я.М.,суддів:Гуменюка В.І.,Охрімчук Л.І.,Яреми А.Г., Лященко Н.П.,Сімоненко В.М.,
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_7 до товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект», ОСОБА_8, третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Іванова Лідія Миколаївна, про визнання недійсним договору іпотеки за заявою товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» про перегляд судових рішень,
в с т а н о в и л а :
У вересні 2013 року ОСОБА_7 звернулася до суду з указаним позовом, в якому посилалася на те, що 24 липня 2007 року між акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк» (далі - АКІБ «УкрСиббанк») та ОСОБА_8 укладено договір іпотеки № 59619, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Івановою Л.М., на забезпечення виконання зобов'язань ОСОБА_8 за кредитним договором № 11187993000. Відповідно до умов договору іпотеки ОСОБА_8 передав банку в іпотеку двокімнатну квартиру загальною площею 70,8 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Позивачка зазначала, що з 5 лютого 1993 року перебуває у зареєстрованому шлюбі із ОСОБА_8, вказану квартиру набули під час шлюбу, тому вона належить їм на праві спільної сумісної власності подружжя, передана в іпотеку банку без письмової та нотаріально завіреної її згоди як співвласника, тому просила визнати вказаний договір іпотеки недійсним та виключити з Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна запис від 24 липня 2007 року № 5354455 про державну реєстрацію заборони відчуження нерухомого майна за договором іпотеки від 24 липня 2007 року № 59619.
Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 30 березня 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 9 червня 2015 року, позовні вимоги ОСОБА_7 задоволено частково. Визнано недійсним договір іпотеки від 24 липня 2007 року № 59619, укладений між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_8, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Івановою Л.М., зареєстрований в реєстрі за № 3534. В решті позовних вимог відмовлено.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 грудня 2015 року касаційну скаргу ТОВ «Кей-Колект» відхилено, рішення судів попередніх інстанцій залишено без змін.
У поданій до Верховного Суду України заяві ТОВ «Кей-Колект» просить скасувати рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій та направити справу на новий розгляд до суду першої, апеляційної чи касаційної інстанцій, посилаючись на неоднакове застосування касаційним судом одних і тих самих норм матеріального права, а також на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статті 6 Закону України «Про іпотеку» та статті 60 СК України.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ОСОБА_7 - ОСОБА_10 на заперечення заяви, перевіривши доводи заяви, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню.
На підставі ст. 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним.
Судами встановлено, що з 5 лютого 1993 року ОСОБА_8 і ОСОБА_7 перебувають у зареєстрованому шлюбі, що підтверджується свідоцтвом про реєстрацію шлюбу, зокрема міжнародним свідоцтвом про реєстрацію шлюбу № НОМЕР_1, виданим 5 лютого 1993 року відділом запису актів громадянського стану адміністративного округу Марцан-Хеллерсдорф м. Берлін Федеративної Республіки Німеччина, із проставленням апостилю.
За даними договору купівлі-продажу нерухомості, укладеного 13 жовтня 1995 року між ОСОБА_11, ОСОБА_12 та ОСОБА_8, зареєстрованим Київською універсальною біржею від 13 жовтня 1995 року за реєстровим № А5252/8303, ОСОБА_8 придбав у власність квартиру АДРЕСА_2.
Право власності ОСОБА_8 на квартиру АДРЕСА_1 як особисту власність зареєстровано Київським міським бюро технічної інвентаризації 31 жовтня 1995 року, про що зроблено запис до реєстраційної книги № 6191.
24 липня 2007 року між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_8 укладено договір № 11187993000, відповідно до умов якого банк зобов'язався надати позичальнику кредит у формі невідновлювальної кредитної лінії в сумі 199 900 доларів США до 24 липня 2017 року зі сплатою 13,2 % річних.
З метою забезпечення виконання кредитних зобов'язань 24 липня 2007 року між банком і ОСОБА_8 укладено договір іпотеки № 59619, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Івановою Л.М. Відповідно до умов договору іпотеки ОСОБА_8 передав банку в іпотеку двокімнатну квартиру загальною площею 70,8 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_3.
11 червня 2012 року між публічним акціонерним товариством «УкрСиббанк» (далі - ПАТ «УкрСиббанк»), який є правонаступником АКІБ «УкрСиббанк», та ТОВ «Кей-Колект» укладено договір факторингу, відповідно до умов якого ПАТ «УкрСиббанк» за оплату передало ТОВ «Кей-Колект» право вимоги до ОСОБА_8 за кредитним договором від 24 липня 2007 року, та у цей же день укладено договір відступлення права вимоги, відповідно до умов якого ТОВ «Кей-Колект» набуло прав іпотекодержателя за договором іпотеки, укладеним з ОСОБА_8 24 липня 2007 року.
18 квітня 2014 року ТОВ «Кей-Колект» заявило про звернення стягнення на предмет іпотеки, про що направило повідомлення боржнику.
Задовольняючи позовні вимоги частково, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що квартира, яка є предметом іпотеки за оспорюваним позивачем договором іпотеки, є її та іпотекодавця ОСОБА_8 спільною сумісною власністю, передана в іпотеку без її на те згоди та без виділення частки ОСОБА_8 в натурі.
Проте в наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 лютого 2015 року суд касаційної інстанції виходив із того, що на час укладення спірного іпотечного договору іпотекодавцем було зазначено, що спірний будинок не є об'єктом спільної сумісної власності, оскільки право власності оформлено після розірвання шлюбу, інших співвласників встановлено не було, а тому є правильним висновок судів про недоведеність позивачем тих обставин, що укладення іпотечного договору від 20 липня 2007 року на підставі тих документів, що були надані відповідачем ОСОБА_7 , без її згоди свідчить про необхідність визнати недійсним вказаний договір, як такий, що не відповідає вимогам статей 203, 215 ЦК України.
У наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 липня 2015 року суд касаційної інстанції виходив із того, що апеляційний суд не надав оцінки доводам ПАТ КБ «ПриватБанк», який вказував, що ОСОБА_4 при передачі житлового будинку в іпотеку умисел приховав той факт, що будинок набуто під час його перебування у зареєстрованому шлюбі з позивачкою. Так, в анкеті-заявці на видачу кредиту ОСОБА_4 зазначив у графі «сімейний стан», що він не одружений; зазначені відомості були відсутні і у його паспорті громадянина України. Крім того, у договорі купівлі-продажу спірного житлового будинку міститься вказівка про те, що покупець на момент купівлі будинку у зареєстрованому та фактичному шлюбі не перебуває та будинок не знаходиться у сумісній власності.
У наданій для порівняння постанові Верховного Суду України від 7 жовтня 2015 року суд виходив із того, що на час укладення спірного договору іпотеки ОСОБА_9 у шлюбі не перебував, що підтверджується свідоцтвом про розірвання шлюбу. В анкетах позичальника від 22 липня 2005 року, 23 квітня 2007 року та 23 квітня 2008 року, які подавались ним до АБ «Експрес Банк», ОСОБА_9 також підтвердив, що він не одружений, майно належить йому на праві особистої приватної власності. Про те, що спірна квартира належить йому на праві особистої власності і ніхто з третіх осіб прав на неї не має ОСОБА_9 засвідчив і в договорі іпотеки. Наведене свідчить про те, що на час укладення договору іпотеки 25 липня 2005 року банк не знав і не міг знати про те, що спірна квартира належить на праві спільної сумісної власності ОСОБА_9 та ОСОБА_8 і що остання не надала ОСОБА_9 згоди на укладення цього договору.
У наданій для порівняння постанові Верховного Суду України від 27 січня 2016 року суд виходив із того, що укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд установить, що той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.
Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.
За змістом частини першої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу, і, зокрема, коли зміст правочину суперечить ЦК України, іншим актам цивільного законодавства.
Отже, підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог щодо відповідності змісту правочину ЦК України та іншим актам цивільного законодавства саме на момент вчинення правочину.
Сервіси для юристів