П О С Т А Н О В А
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
27 квітня 2016 року м. КиївСудова палата у цивільних справах
Верховного Суду України в складі:
головуючого суддів: Охрімчук Л.І., Гуменюка В.І., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., Яреми А.Г.,
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6, правонаступником якої є ОСОБА_7, до ОСОБА_8, третя особа - сектор громадянства, міграції та реєстрації фізичних осіб Дзержинського районного відділу Криворізького міського управління УМВС України в Дніпропетровській області, про усунення перешкод у користуванні квартирою, за зустрічним позовом ОСОБА_8 до ОСОБА_6, правонаступником якої є ОСОБА_7, про визнання недійсним договору дарування квартири, визнання права власності за заявою ОСОБА_8 про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 квітня 2015 року та рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 12 листопада 2014 року,
в с т а н о в и л а :
У вересні 2012 року ОСОБА_6 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_8 про усунення перешкод у користуванні квартирою.
Позивачка зазначала, що їй на праві приватної власності належить квартира АДРЕСА_1 на підставі договору дарування від 8 листопада 2004 року, укладеного між нею та ОСОБА_8, який зареєстрований у цій квартирі та чинить їй перешкоди в користуванні власністю, не допускає в квартиру, не знімається з реєстраційного обліку.
Посилаючись на те, що ОСОБА_8 втратив право користування спірною квартирою та проживання в ній, позивачка просила визнати ОСОБА_8 таким, що втратив право користування цією квартирою, усунути перешкоди в користуванні власністю шляхом виселення останнього зі спірної квартири та зобов'язати зняти його з реєстраційного обліку.
У березні 2013 року ОСОБА_8 звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_6 про визнання недійсним договору дарування квартири, визнання права власності.
Позивач за зустрічним позовом зазначав, що з 1997 року проживає на території України. У 2001 році він придбав зазначену квартиру.
Посилаючись на те, що при укладенні з ОСОБА_6 спірного договору дарування належної йому квартири він вважав, що укладає договір довічного утримання, особисто текст оспорюваного договору не читав, оскільки не володіє українською мовою й проживав на території Російської Федерації, а нотаріус переклад договору російською мовою не здійснив, ні усно, ні письмово не пояснив, що він підписує саме договір дарування, а не договір довічного утримання, ОСОБА_8 просив визнати недійсним цей договір дарування як такий, що укладений під впливом помилки.
Дзержинський районний суд м. Кривого Рогу Дніпропетровської області рішенням від 8 квітня 2014 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_6 відмовив; зустрічні позовні вимоги ОСОБА_8 задовольнив: визнав недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1 від 8 листопада 2004 року, укладений між ОСОБА_8 та ОСОБА_6; визнав за ОСОБА_8 право власності на цю квартиру.
Апеляційний суд Дніпропетровської області рішенням від 12 листопада 2014 року рішення суду першої інстанції скасував та ухвалив нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_6, правонаступником якої є ОСОБА_7, задовольнив частково: ухвалив усунути перешкоди ОСОБА_6, правонаступником якої є ОСОБА_7, у користуванні спірною квартирою шляхом виселення ОСОБА_8 з цієї квартири; у задоволенні решти позовних вимог відмовив; у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_8 відмовив.
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 22 квітня 2015 року рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 12 листопада 2014 року в частині позовних вимог ОСОБА_6, правонаступником якої є ОСОБА_7, про усунення перешкод у користуванні квартирою скасувала; справу в цій частині направила на новий розгляд до суду апеляційної інстанції; у решті зазначене рішення залишила без змін.
У заяві про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 квітня 2015 року та рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 12 листопада 2014 року ОСОБА_8 просить скасувати ці судові рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції статей 203, 229, 717 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та невідповідності зазначеного судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України від 19 березня, 4 і 18 червня 2014 року та 21 жовтня 2015 року висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
На обґрунтування заяви ОСОБА_8 надав копії: ухвал колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 березня 2012 року, 13 листопада 2013 року та постанов Верховного Суду України від 19 березня, 4 і 18 червня 2014 року та 21 жовтня 2015 року.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_8 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке.
За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу.
У справі, яка переглядається, суди встановили, що ОСОБА_8 народився у ІНФОРМАЦІЯ_1 році на території Російської Федерації, в Україні проживає з 1997 року; є людиною похилого віку, перебуває на диспансерному обліку в амбулаторії № 3 КУ «Центр первинної медико-санітарної допомоги №5»; є інвалідом ІІ групи та потребує стороннього догляду.
За договором купівлі-продажу від 12 квітня 2001 року ОСОБА_8 придбав квартиру АДРЕСА_1, у якій постійно проживає.
З 2001 року ОСОБА_6 здійнювала догляд за ОСОБА_8 під час хвороби та надавала йому допомогу.
За договором дарування від 8 листопада 2004 року, укладеного між ОСОБА_8 та ОСОБА_6, остання отримала в дар від ОСОБА_8 зазначену квартиру. Після укладення цього договору ОСОБА_8 продовжив проживати в ній та оплачувати комунальні послуги.
Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_6 та задоволення зустрічних позовних вимог ОСОБА_8, суд першої інстанції установив, що позивач не мав вільного і свідомого волевиявлення під час укладення договору безоплатної передачі у власність ОСОБА_6 квартири, яка є його єдиним житлом, і що ОСОБА_8 як людина похилого віку, яка за станом здоров'я потребує стороннього догляду та матеріальної допомоги, погоджувався на передачу нерухомого майна у власність ОСОБА_6 лише за умови довічного утримання й, укладаючи спірний договір, помилявся щодо правової природи правочину, прав та обов'язків, які виникнуть після його укладення між ним і відповідачем. Тому суд вважав, що спірний договір дарування спрямований на настання реальних наслідків, але не за договором дарування, а за договором довічного утримання. Отже існує помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, тому суд дійшов висновку про те, що спірний договір дарування підлягає визнанню недійсним на підставі статті 229 ЦК України.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про часткове задоволення позовних вимог за первісним позовом та про відмову в задоволенні зустрічних позовних вимог, апеляційний суд, з висновком якого частково погодився й суд касаційної інстанції, вважав, що ОСОБА_8 не довів, що на момент укладення спірного договору дарування виникла помилка стосовно правової природи правочину та існували обставини, які зумовлюють визнання вказаного договору дарування недійсним, оскільки, укладаючи спірний договір, він усвідомлював умови правочину і його правові наслідки. Установивши, що ОСОБА_8 не надав належних та допустимих доказів на підтвердження своїх позовних вимог, зокрема, що на час укладення спірного договору дарування він мав намір укласти договір довічного утримання, та доказів, які б свідчили про досягнення між сторонами згоди з усіх істотних умов такого договору, апеляційний суд дійшов висновку про відсутність підстав для визнання договору дарування недійсним за статтею 229 ЦК України.
Скасовуючи рішення суду апеляційної інстанції в частині позовних вимог ОСОБА_6, правонаступником якої є ОСОБА_7, про усунення перешкод у користуванні квартирою, суд касаційної інстанції вважав, що апеляційний суд, порушивши вимоги статей 213-214 ЦПК України, неповно встановив характер спірних правовідносин, не врахував, що усунення перешкод у користуванні власністю пов'язане з певною особою, а оскільки ІНФОРМАЦІЯ_2 року ОСОБА_6 померла, її правонаступником є ОСОБА_7, яка в установлений законом строк звернулася із заявою про прийняття спадщини після смерті спадкодавця, але свідоцтва про право на спадщину за законом не отримала, то спірні правовідносини правонаступництво не передбачають.
Сервіси для юристів