ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
27 січня 2016 року м. Київ
Судова палата у цивільних справах
Верховного Суду України в складі:
головуючого Сеніна Ю.Л.,суддів:Гуменюка В.І.,Лященко Н.П., Охрімчук Л.І.,Яреми А.Г.,
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Квартирно-експлуатаційного відділу м. Полтави до ОСОБА_6 про виселення зі службового приміщення за заявою ОСОБА_6 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 вересня 2015 року,
в с т а н о в и л а :
У червні 2014 року Квартирно-експлуатаційний відділ м. Полтави (далі - КЕВ м. Полтави) звернувся до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що ОСОБА_6 працював у Полтавській квартирно-експлуатаційній частині слюсарем теплового господарства з 5 січня 1994 року, а 1 жовтня 2002 року звільнився з роботи за власним бажанням. Під час трудових відносин ОСОБА_6 на підставі ордера від 24 липня 1995 року було надано службове жиле приміщення площею 15,1 кв.м з однієї ізольованої кімнати, розташованої за адресою: АДРЕСА_1. У подальшому адреса була змінена на АДРЕСА_2. Зазначена квартира рішенням виконавчого комітету Полтавської міської ради від 14 червня
1995 року визнана службовою. У зв'язку з тим, що трудові відносини з ОСОБА_6 припинені 1 жовтня 2002 року, КЕВ м. Полтави просив виселити відповідача зі службового приміщення без надання іншого житла.
Заочним рішенням Київського районного суду м. Полтави від 21 липня
2014 року позов КЕВ м. Полтави задоволено: постановлено виселити
ОСОБА_6 з квартири АДРЕСА_4 без надання іншого жилого приміщення.
Рішенням Апеляційного суду Полтавської області від 5 травня 2015 року заочне рішення місцевого суду скасовано, постановлено нове рішення про відмову в задоволенні позову.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 вересня 2015 року рішення апеляційного суду скасовано, заочне рішення суду першої інстанції залишено в силі.
У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_6 просить скасувати ухвалу суду касаційної інстанції, а рішення апеляційного суду залишити в силі, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме частини першої статті 261, статей 256, 257, частин третьої, четвертої статті 267 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).
На підтвердження своїх доводів ОСОБА_6 наводить ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ
від 11 квітня 2012 року та 15 квітня 2015 року.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи заявника, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню частково з таких підстав.
Згідно з пунктом 1 статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
Суди під час розгляду справи встановили, що ОСОБА_6 працював у Полтавській квартирно-експлуатаційній частині слюсарем теплового господарства з 5 січня 1994 року до 1 жовтня 2002 року, звільнившись з роботи за власним бажанням.
Згідно з протоколом засідання виконавчого комітету Полтавської міської ради від 14 червня 1995 року квартиру АДРЕСА_1
Під час трудових відносин ОСОБА_6 на підставі ордера від 24 липня 1995 року було надано службове жиле приміщення площею 15,1 кв.м з однієї ізольованої кімнати за адресою: АДРЕСА_3; у подальшому адреса була змінена на АДРЕСА_2.
Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач працював на підприємстві менше 10 років, звільнений за власним бажанням, а не у зв'язку з ліквідацією підприємства чи скороченням чисельності штату працівників, а тому він підлягає виселенню зі службового приміщення без надання іншого житла.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позову, апеляційний суд керувався тим, що відповідач був позбавлений можливості заявляти будь-які клопотання у зв'язку із заочним розглядом справи в місцевому суді. Відповідач подав заяву про застосування строків позовної давності в порядку перегляду заочного рішення, однак у задоволенні цієї заяви було відмовлено. Таким чином, заява відповідача про застосування строку позовної давності підлягає розгляду в суді апеляційної інстанції. Оскільки право на звернення до суду з позовом у КЕВ м. Полтави виникло з моменту звільнення ОСОБА_6 з роботи, тобто з 1 жовтня 2002 року, та тривало до 1 жовтня 2005 року, то слід вважати, що позивач звернувся до суду з позовом після спливу позовної давності.
Скасовуючи рішення апеляційного суду й залишаючи в силі заочне рішення місцевого суду, касаційний суд дійшов висновку про те, що відносини, які виникають у зв'язку з наймом житла, що перебуває в державній або комунальній власності, регулюються Житловим кодексом Української РСР (далі - ЖК УРСР) та іншими актами житлового законодавства, тому норми ЦК України про позовну давність до них застосовуватися не можуть.
Проте в наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ зроблено такі висновки:
- в ухвалі від 11 квітня 2012 року суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій та направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, керувався тим, що відповідачка під час розгляду справи заявляла клопотання про застосування позовної давності. Однак суди, порушивши вимоги частин третьої, четвертої статті 267 ЦК України, не перевірили дотримання позивачем строку позовної давності й не вирішили питання про застосування наслідків пропущення такого строку;
- в ухвалі від 15 квітня 2015 року суд касаційної інстанції виходив з того, що на порушення вимог статей 261, 256, 257, 267 ЦК України суд першої інстанції не надав оцінки заяві відповідачів про застосування позовної давності, не перевірив, чи могла позивачка дізнатися про порушення її права власника спірного будинку з 2006 року.
Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 256, 257, 267 ЦК України.
Сервіси для юристів