ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
25 травня 2016 року м. Київ
Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі:
головуючого Кривенди О.В.,
суддів: Волкова О.Ф., Гриціва М.І., Коротких О.А., Маринченка В.Л., Панталієнка П.В., Прокопенка О.Б., Самсіна І.Л., Терлецького О.О., −
розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом селянського (фермерського) господарства «Надія» (далі - Господарство) до Головного управління Держземагентства у Полтавській області (далі - Держземагентство), третя особа - ОСОБА_1, про визнання дій неправомірними, визнання протиправним та скасування наказу,
в с т а н о в и л а:
У листопаді 2014 року Господарство звернулося до суду з позовом до Держземагентства, в якому просило визнати неправомірним та скасувати наказ відповідача про надання ОСОБА_1 дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки сільськогосподарського призначення державної власності площею 52 га, що знаходиться на території Литвяківської сільської ради Лубенського району Полтавської області, кадастровий номер НОМЕР_1 (далі - Ділянка).
На обґрунтування позову Господарство зазначило, що воно користується Ділянкою на підставі договору оренди земельної ділянки від 20 березня 2008 року (далі - договір оренди від 20 березня 2008 року), укладеним між ним та Лубенською районною державною адміністрацією (далі - РДА), а тому має переважне право на продовження договору на новий строк.
Суди встановили, що РДА згідно з договором оренди від 20 березня
2008 року (зареєстрований у Лубенському відділі ПРФ ДП «Центр ДЗК», про що у Державному реєстрі земель вчинено запис від 16 травня 2008 року за
№ НОМЕР_2) надала Господарству в оренду строком на 5 років Ділянку (рілля, землі запасу) для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.
Господарство починаючи з 4 грудня 2012 року неодноразово зверталося до РДА, Держземагентства та голови Полтавської обласної державної адміністрації (далі - ОДА) із заявами про продовження (поновлення) дії договорів оренди земельних угідь державного запасу, в тому числі й дії договору оренди від 20 березня 2008 року.
Незважаючи на це, у 2014 році позивача було повідомлено, що у зв'язку із закінченням строку дії договору оренди від 20 березня 2008 року дозвіл на розробку документації із землеустрою на вказані площі було надано ОСОБА_1
Полтавський окружний адміністративний суд постановою від 13 січня
2015 року позов задовольнив.
Харківський апеляційний адміністративний суд постановою від 17 березня 2015 року рішення суду першої інстанції скасував, у задоволенні позову відмовив.
Вищий адміністративний суд України ухвалою від 16 липня 2015 року рішення суду апеляційної інстанції скасував, а рішення суду першої інстанції залишив у силі.
У заяві про перегляд судового рішення Верховним Судом України з підстав, установлених пунктом 2 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС), представник третьої особи ОСОБА_1 - ОСОБА_2 зазначає, що в доданій до заяви ухвалі Вищого адміністративного суду України від 28 січня 2016 року по-іншому, ніж в оскаржуваній ухвалі, застосовано норми права, якими встановлена юрисдикція адміністративних судів.
Усуваючи розбіжності у застосуванні судом касаційної інстанції норм права, колегія суддів виходить із такого.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Відповідно до частини другої статті 2 КАС до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.
Розглядаючи справу, суди всіх інстанцій виходили з того, що спір у цій справі є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів.
На думку колегії суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України, такий висновок не ґрунтується на правильному застосуванні норм права з огляду на нижченаведене.
Відповідно до пункту 1 частини другої статті 17 КАС компетенція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів або правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Вжитий у цій процесуальній нормі термін «суб'єкт владних повноважень» позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС).
Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), відповідно, прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій.
Водночас у справі, що розглядається, спір виник щодо правомірності розпорядження РДА про надання ОСОБА_1 дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, яка на той час знаходилась у користуванні позивача на підставі договору оренди, а позивач уживав передбачені законом заходи для продовження дії цього договору.
Сервіси для юристів