П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
25 травня 2016 року м. Київ
Судова палата у цивільних справах
Верховного Суду України в складі:
головуючого Лященко Н.П., суддів:Гуменюка В.І.,Сімоненко В.М., Охрімчук Л.І.,Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до товариства з обмеженою відповідальністю «Надбужжя Плюс», ОСОБА_7 про визнання додаткової угоди до договору оренди земельної ділянки недійсною за заявою ОСОБА_6 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 липня 2015 року,
в с т а н о в и л а:
У грудні 2014 року ОСОБА_6 звернувся до суду із зазначеним позовом.
Позивач зазначав, що на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 4 серпня 2014 року він є власником земельної ділянки площею 1,7841 га, кадастровий номер НОМЕР_1, що розташована на території Чернятської сільської ради Бершадського району Вінницької області. Відповідно до державного акта на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_2 від 28 грудня 2007 року вказана земельна ділянка раніше належала його матері ОСОБА_8, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 року. Між його матір'ю та товариством з обмеженою відповідальністю «Надбужжя Плюс» (далі - ТОВ «Надбужжя Плюс») було укладено договір оренди земельної ділянки від 9 січня 2008 року № 972. Після смерті матері позивачу стало відомо про існування додаткової угоди № 1055 від 28 вересня 2010 року до цього договору, за умовами якої строк дії договору оренди земельної ділянки збільшено з п'яти років <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_778725/ed_2015_02_12/pravo1/T980161.html?pravo=1> до одинадцяти.
Посилаючись на положення частини другої статті 15 Закону України «Про оренду землі», статей 215, 216 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), просив визнати недійсною додаткову угоду від 28 вересня 2010 року № 1055 до договору оренди земельної ділянки від 9 січня 2008 року № 972 та витребувати вказану земельну ділянку з незаконного володіння ТОВ «Надбужжя Плюс», скасувавши державну реєстрацію оренди землі за вказаною додатковою угодою.
Рішенням Бершадського районного суду Вінницької області від 15 січня 2015 року позов ОСОБА_6 задоволено частково: визнано недійсним додаткову угоду від 28 вересня 2010 року № 1055 до договору оренди земельної ділянки від 9 січня 2008 року № 972; витребувано з незаконного володіння ТОВ «Надбужжя Плюс» с. Чернятка Бершадського району на користь ОСОБА_6 земельну ділянку № НОМЕР_3, що знаходиться на території Чернятської сільської ради Бершадського району Вінницької області; вирішено питання про розподіл судових витрат. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Рішенням Апеляційного суду Вінницької області від 25 березня 2015року вказане рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в позові ОСОБА_6 <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_2116/ed_2015_07_15/pravo1/T041618.html?pravo=1>
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 липня 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_6 відхилено, рішення суду апеляційної інстанції залишено без змін.
У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_6 порушує питання про скасування ухвалених у справі рішень судів апеляційної та касаційної інстанцій та залишення в силі рішення суду першої інстанції з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) підстав: неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статей 203, 215, 237, 241 ЦК України статті 15 Закону України «Про оренду землі»; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_6 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 листопада 2013 року й 18 березня 2015 року та на постанови Верховного Суду України від 18 грудня 2013 року, 4 лютого та 22 квітня 2015 року.
Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає задоволенню з огляду на таке.
Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.
За положеннями пунктів 1 та 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
Згідно зі статтею 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень та скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним.
У справі, яка переглядається, суди встановили, що відповідно до державного акта на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_2 ОСОБА_8 була власницею земельної ділянки площею 1,7841 га, яка розташована на території Чернятської сільської ради Бершадського району Вінницької області та призначена для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. 9 січня 2008 року між нею та ТОВ «Надбужжя Плюс» було укладено договір оренди землі № 972, за умовами якого остання передала відповідачу в оренду вищевказану земельну ділянку строком на 5 років.
Відповідно до свідоцтва про право на спадщину від 4 серпня 2014 року та витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 4 серпня 2014 року ОСОБА_6 успадкував вищевказану земельну ділянку після смерті матері ОСОБА_8, яка помер <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_843253/ed_2014_10_30/pravo1/T030435.html?pravo=1>ла ІНФОРМАЦІЯ_1 року.
Після оформлення права на спадкове майно ОСОБА_6 дізнався про існування додаткової угоди від 28 вересня 2010 року № 1055 до договору оренди земельної ділянки від 9 січня 2008 року № 972, за умовами якої змінено строк дії договору оренди землі з п'яти років до одинадцяти. Крім того, він дізнався, що додаткову угоду підписала не його мати, а її донька - ОСОБА_7, не маючи на те жодних повноважень, оскільки без підписання додаткової угоди їй не віддавали зерно в рахунок орендної плати <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/ed_2009_11_06/pravo1/VS090583.html?pravo=1>.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції про часткове задоволення позову ОСОБА_6 та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні його позову, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив з того, що ОСОБА_8 за життя отримувала орендну плату на підставі додаткової угоди, не вимагала повернення земельної ділянки від орендатора, отже, відповідно до статті 241 ЦК України правочин вважається схваленим.
Разом з тим в ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 листопада 2013 року та 18 березня 2015 року, наданих заявником на підтвердження неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, міститься висновок про те, що оскаржувані договори є недійсними, оскільки підписані особами, які не мали на те повноважень, а укладення договору родичем від імені орендодавця без довіреності, наданої у встановленому законом порядку, свідчить про недійсність укладеного правочину.
У постановах Верховного Суду України міститься висновок про те, що на підставі статті 241 ЦК України правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою.
Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а також невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.
Згідно з положеннями частини другої та третьої статті 203 ЦК України особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності, а волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Частиною першою статті 237 ЦК України передбачено, що представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Згідно з частиною третьої цієї ж статті представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.
Сервіси для юристів