П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
24 червня 2015 року м. Київ
Судова палата у цивільних справах
Верховного Суду України в складі:
головуючогоГригор'євої Л.І., суддів:Гуменюка В.І.,Лященко Н.П.,Сеніна Ю.Л.,Охрімчук Л.І.,Сімоненко В.М.,Романюка Я.М.,Яреми А.Г.,
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства "Діамантбанк" до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про визнання договору недійним, за зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, публічного акціонерного товариства "Діамантбанк" про відшкодування збитків за заявою ОСОБА_2 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 лютого 2015 року,
в с т а н о в и л а:
У червні 2014 року публічне акціонерне товариство "Діамантбанк" (далі - ПАТ "Діамантбанк") звернулося до суду із зазначеним позовом та з урахуванням змін просило визнати недійсним договір про виплату винагороди від 12 липня 2013 року, укладений від імені ПАТ "Діамантбанк" головою спостережної ради ПАТ "Діамантбанк" ОСОБА_1 з ОСОБА_2, та стягнути судові витрати у справі.
ПАТ "Діамантбанк" указувало, що укладений 12 липня 2013 року ПАТ "Діамантбанк" з ОСОБА_2 договір про виплату винагороди суперечить нормам чинного законодавства, оскільки укладений особою, яка не мала достатнього обсягу цивільної дієздатності для його вчинення, під впливом помилки й обману, у зв'язку із чим було штучно створено безпідставні зобов'язання позивача перед ОСОБА_2 Посилаючись на викладене, ПАТ "Діамантбанк" просило задовольнити позов на підставі статей 203, 215, 229, 230 ЦК України.
У липні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зустрічним позовом до ПАТ "Діамантбанк" та ОСОБА_2, в якому зазначав, що оскаржуваний договір про виплату винагороди від 12 липня 2013 року був укладений під впливом обману. Оскільки він особисто виплатив ОСОБА_2 власні грошові кошти у розмірі 12 млн грн на виконання цього договору, позивач просив на підставі статті 230 ЦК України стягнути з ПАТ "Діамантбанк" та ОСОБА_2 на його користь завдані збитки в подвійному розмірі - в сумі 24 млн грн та судові витрати, пов'язані з розглядом справи.
Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 11 липня 2014 року позов ПАТ "Діамантбанк" задоволено. Визнано недійсним договір про виплату винагороди від 12 липня 2013 року, укладений між ПАТ "Діамантбанк" та ОСОБА_2
Позов ОСОБА_1 задоволено частково: стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 12 млн грн.
Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 23 жовтня 2014 року рішення районного суду скасовано, в задоволенні позову ПАТ "Діамантбанк" та ОСОБА_1 відмовлено.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 лютого 2015 року рішення Апеляційного суду м. Києва від 23 жовтня 2014 року в частині відмови в задоволенні позову ПАТ "Діамантбанк" до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про визнання договору недійсним скасовано, залишено в силі в цій частині рішення Печерського районного суду м. Києва від 11 липня 2014 року. В іншій частині рішення Апеляційного суду м. Києва від 23 жовтня 2014 року залишено без змін.
У поданій 5 травня 2015 року до Верховного Суду України заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 лютого 2015 року ОСОБА_2 порушує питання про скасування ухвали суду касаційної інстанції та прийняття нової постанови про залишення в силі рішення Апеляційного суду м. Києва з підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статей 203, 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦПК України).
Для прикладу наявності зазначеної підстави заявник посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 листопада 2012 року, 14 травня 2014 року, 31 жовтня 2012 року та на рішення Верховного Суду України від 8 вересня 2010 року, в яких, на його думку, по-іншому ніж в оскаржуваному рішенні застосовані зазначені норми права.
Перевіривши матеріали справи та наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає задоволенню з таких підстав.
Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.
Згідно зі статтею 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу.
У справі, яка переглядається, суди встановили, що на підставі рішення спостережної ради ПАТ "Діамантбанк", викладеного у протоколі від 1 лютого 2006 року № 02-2006/06, телеграми Головного управління Національного банку України по м. Києву і Київській області від 15 березня 2006 року № 09-116/5771, наказу ПАТ "Діамантбанк" від 15 березня 2006 року № 86-К ОСОБА_2 з 16 березня 2006 року призначений на посаду голови правління ПАТ "Діамантбанк".
Рішенням спостережної ради ПАТ "Діамантбанк", викладеним у протоколі від 12 липня 2013 року № 164, задоволено заяву ОСОБА_2 від 11 липня 2013 року про звільнення його з посади голови правління за угодою сторін на підставі пункту 1 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_187/ed_2015_01_15/pravo1/KD0001.html?pravo=1>).
Цього ж дня ПАТ "Діамантбанк" в особі голови спостережної ради ОСОБА_1 уклало з ОСОБА_2 договір про виплату винагороди, за умовами якого банк зобов'язався виплатити ОСОБА_2 при звільненні винагороду за виконання ним обов'язків голови правління ПАТ "Діамантбанк" у розмірі 12 млн грн, з яких - 5 млн 648 тис. 405 грн 89 коп. повинно було виплачуватися у день звільнення, а 6 млн 351 тис. 594 грн 11 коп. - на першу його вимогу (пункти 1, 2 договору).
Підставою для укладення договору про виплату винагороди від 12 липня 2013 року зазначено рішення спостережної ради ПАТ "Діамантбанк", викладене у протоколі від 12 липня 2013 року № 165, про виплату ОСОБА_2 винагороди при звільненні за період його роботи з 1 січня 2007 року до 31 грудня 2012 року у розмірі 2 млн грн. за кожен рік роботи, всього 12 млн грн.
Довідкою ПАТ "Діамантбанк" від 30 квітня 2014 року підтверджено, що виплата винагороди за вказаним договором банком не проводилась.
Задовольняючи позовні вимоги ПАТ "Діамантбанк" про визнання договору від 12 липня 2013 року недійсним, суд першої інстанції, з яким у цій частині погодився й суд касаційної інстанції, виходив з того, що цей договір суперечить положенням частини п'ятої статті 58 <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_591/ed_2015_01_13/pravo1/T080514.html?pravo=1>, частини четвертої статті 64 Закону України "Про акціонерні товариства <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_632/ed_2015_01_13/pravo1/T080514.html?pravo=1>" та статті 5 Закону України "Про оплату праці <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_26/ed_2014_12_28/pravo1/Z950108.html?pravo=1>".
Ухвалюючи рішення про часткове задоволення зустрічних позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення з ОСОБА_2 на підставі статей 386, 387 ЦК України 12 млн грн, районний суд дійшов висновку про їх обґрунтованість з огляду на власноручну заяву ОСОБА_2 про звільнення його з посади голови правління ПАТ "Діамантбанк", відсутність у договорі про виплату винагороди від 12 липня 2013 року визначення порядку отримання грошових коштів у розмірі 12 млн грн, розмір задекларованих ОСОБА_1 доходів у 2012-2013 роках, що, на думку суду, свідчить про можливість виплати ОСОБА_2 ОСОБА_1 власних грошових коштів без оформлення відповідних документів.
Одночасно суд відмовив ОСОБА_1 у стягненні додаткових грошових коштів з відповідачів у розмірі 12 млн грн на підставі статті 230 ЦК України, виходячи з їх необґрунтованості та недоведеності факту укладення угоди під впливом обману.
Скасовуючи зазначене рішення місцевого суду та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, апеляційний суд виходив з того, що ПАТ "Діамантбанк" не надано доказів на підтвердження факту укладення договору від 12 липня 2013 року під впливом помилки, яка є істотною та може бути підставою для визнання правочину недійсним, враховуючи, що юридична особа повинна бути обізнана щодо показників своєї діяльності та діяльності її працівників і посадових осіб, а також не доведено факту укладення договору під впливом обману.
Сервіси для юристів