ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
23 вересня 2015 року м. Київ
Судові палати у цивільних та господарських справах
Верховного Суду України в складі:
головуючого Сеніна Ю.Л.,суддів:Барбари В.П.,Берднік І.С.,Гуменюка В.І., Ємця А.А.,Жайворонок Т.Є.,Колесника П.В., Лященко Н.П.,Охрімчук Л.І.,Потильчака О.І., Романюка Я.М.,Сімоненко В.М., Шицького І.Б., Яреми А.Г.,
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_15 до ОСОБА_16, ОСОБА_17 про стягнення заборгованості за договором за заявою ОСОБА_15 про перегляд рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 10 березня 2015 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 березня 2015 року,
в с т а н о в и л и :
У квітні 2014 року ОСОБА_15 звернулася до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що ухвалою Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 24 лютого 2010 року визнана мирова угода, укладена між нею і ОСОБА_16 та ОСОБА_17, за умовами якої вони визнали свої грошові зобов'язання перед нею в сумі, еквівалентній 21 тис. євро та узгодили строки і порядок погашення заборгованості. Оскільки відповідачі добровільно не виконують умови мирової угоди та не сплачують кошти, позивачка просила суд стягнути заборгованість, яка утворилась у зв'язку з невиконанням мирової угоди.
Заочним рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 12 серпня 2014 року позов задоволено. Постановлено стягнути з ОСОБА_17 та ОСОБА_16 солідарно на користь ОСОБА_15 заборгованість у розмірі 369 тис. 354 грн 30 коп.
Рішенням Апеляційного суду Закарпатської області від 10 березня
2015 року заочне рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 березня 2015 року відмовлено у відкритті касаційного провадження в справі за касаційною скаргою ОСОБА_15 на вищезазначене рішення апеляційного суду на підставі пункту 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
У поданій 15 квітня 2015 року до Верховного Суду України заяві
ОСОБА_15 просить скасувати рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 10 березня 2015 року, ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 березня 2015 року, а рішення суду першої інстанції залишити в силі, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 17, 18 Закону України «Про виконавче провадження» (далі - Закон).
На підтвердження своїх доводів ОСОБА_15 наводить рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ
від 27 листопада 2013 року, ухвалу цього ж суду від 1 квітня 2015 року, а також постанови Вищого господарського суду України від 14 січня, 5 лютого, 5 та 23 березня 2015 року.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України дійшли висновку, що заява підлягає задоволенню з таких підстав.
Згідно зі статтею 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана виключно з підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права - при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ; встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні даної справи судом; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
Суди під час розгляду справи встановили, що з метою добровільного врегулювання спору між сторонами було укладено мирову угоду, яку ухвалою Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 24 лютого 2010 року визнано судом, а провадження у справі закрито. За умовами мирової угоди ОСОБА_16 та ОСОБА_17 визнали свої грошові зобов'язані перед ОСОБА_15 в сумі еквівалентній 21 тис. євро, узгодили строки і порядок погашення заборгованості. Проте відповідачі добровільно не виконують умови мирової угоди та не сплачують кошти. Умовами мирової угоди передбачено, що у випадку порушення однією зі сторін умов цієї угоди, інша сторона має право звернутися до суду за отриманням виконавчого листа про примусове виконання мирової угоди. Примусове виконання мирової угоди здійснюється в порядку, передбаченому чинним законодавством.
Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що мирова угода є договором, укладеним сторонами в належній формі, тому на її підставі виникають цивільно-правові зобов'язання. Оскільки грошові зобов'язання за умовами мирової угоди відповідачами належним чином не виконуються, позовні вимоги ОСОБА_15 підлягають задоволенню.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позову, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився касаційний суд, керувався тим, що умовами мирової угоди передбачено, що у випадку порушення однією зі сторін умов цієї угоди, інша сторона має право звернутися до суду за отриманням виконавчого листа про примусове виконання мирової угоди відповідно до статті 17 Закону. До державної виконавчої служби з приводу виконання ухвали суду про визнання мирової угоди позивачка не зверталася, а тому в задоволенні позову необхідно відмовити.
Проте у наданих для порівняння судових рішеннях суд касаційної інстанції дійшов таких правових висновків:
- у рішенні Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 листопада 2013 року суд виходив з того, що суди попередніх інстанцій вдалися до розширеного тлумачення положень статті 17 Закону про те, що ухвала про визнання мирової угоди є виконавчим документом, та не звернули уваги на те, що цією нормою визначено вичерпний перелік виконавчих документів, які підлягають виконанню державною виконавчою службою. У випадку ухилення однієї зі сторін мирової угоди від добровільного виконання умов цієї угоди іншою стороною може бути заявлено позов про спонукання до виконання умов мирової угоди, і лише після ухвалення судового рішення про задоволення таких позовних вимог можуть вирішуватись усі процесуальні питання, пов'язані з виконанням судових рішень;
- в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 квітня 2015 року суд зазначив, що ухвала про визнання мирової угоди примусовому виконанню не підлягає, оскільки є своєрідною згодою сторін на зміну договору в частині виконання зобов'язань і способу захисту цивільних прав та інтересів, а тому суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку щодо задоволення позову про спонукання до виконання зобов'язання за мировою угодою та стягнення заборгованості;
- у постанові Вищого господарського суду України від 5 лютого 2015 року суд керувався тим, що мирова угода є правочином про зміну одного зобов'язання іншим, і оскільки ця угода не визнана недійсною та є чинною, позов про спонукання до виконання мирової угоди підлягає задоволенню;
- у постановах Вищого господарського суду України від 14 січня,
3 та 23 березня 2015 року суд виходив з того, що оскільки відповідачі ухиляються від добровільного виконання мирових угод, ухвали про їх затвердження не відповідають вимогам до виконавчого документа згідно зі статтею 18 Закону, тому позовні вимоги про спонукання до виконання мирових угод підлягають задоволенню.
Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 17, 18 Закону, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вищенаведених норм матеріального права, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять з такого.
Сервіси для юристів