П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
23 вересня 2015 року м. Київ
Судова палата у цивільних справах
Верховного Суду України в складі:
головуючого Лященко Н.П., суддів:Гуменюка В.І.,Сеніна Ю.Л., Охрімчук Л.І.,Сімоненко В.М. Романюка Я.М.,Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_8 до ОСОБА_9 про встановлення факту проживання однією сім'єю, визнання майна спільною сумісною власністю та визнання права власності на Ѕ частину квартири за заявою ОСОБА_8 про перегляд Верховним Судом України ухвали Апеляційного суду м. Києва від 13 листопада 2014 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 березня 2015 року,
в с т а н о в и л а:
У січні 2014 року ОСОБА_8 пред'явила в суді позов до ОСОБА_9 про встановлення факту проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу та визнання права власності на Ѕ частини квартири.
Зазначала, що з 1992 року перебувала в шлюбі з відповідачем, від шлюбу вони мають дочку, ІНФОРМАЦІЯ_1. Після розірвання шлюбу 25 жовтня 1996 року ОСОБА_8 та ОСОБА_9 продовжили спільно проживати однією сім'єю, вести спільне господарство, мати єдиний бюджет та виховувати малолітню доньку. 24 січня 2003 року сторони за спільні кошти придбали для сім'ї квартиру АДРЕСА_1, в якій всі поселились та були зареєстровані. 22 липня 2003 року вони повторно зареєстрували шлюб, який 21 березня 2006 року також був розірваний. Оскільки в період спільного проживання сторін без реєстрації шлюбу ними за належні обом кошти зароблені спільною працею, було придбано у власність вищезазначену квартиру, яка була оформлена на ім'я чоловіка, позивачка вважає вказану квартиру спільним сумісним майном.
З урахуванням уточнень, просила визнати спірну квартиру спільним сумісним майном сторін та визнати за нею право власності на Ѕ частину цієї квартири на підставі статті 17 Закону України «Про власність».
Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 18 вересня 2014 року позов задоволено: установлено факт проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу ОСОБА_8 та ОСОБА_9 у період із жовтня 1996 року по липень 2003 року; визнано квартиру АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю ОСОБА_8 та ОСОБА_9; визнано за ОСОБА_8 та ОСОБА_9 право власності по Ѕ частині спірної квартири за кожним. Вирішено питання розподілу судових витрат.
Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 13 листопада 2014 року, рішення районного суду скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 березня 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_8 відхилено, рішення Апеляційного суду м. Києва від 13 листопада 2014 року залишено без змін.
У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_8 порушує питання про скасування ухвалених рішень судів апеляційної та касаційної інстанцій та ухвалення нового рішення про задоволення позову з передбаченої пунктами 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме: частини першої статті 17 Закону України «Про власність».
Для обґрунтування зазначеної підстави подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_8 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 лютого 2012 року, 25 липня 2013 року та 5 березня 2014 року.
ОСОБА_8 указує на неоднакове застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
Заслухавши доповідь судді, пояснення представника ОСОБА_9 - ОСОБА_10 перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень підлягає задоволенню частково з таких підстав.
Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.
За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
У справі, рішення в якій переглядається, суди встановили, що ОСОБА_8 та ОСОБА_9 перебували в зареєстрованому шлюбі з 23 травня 1992 року по 25 жовтня 1996 року, від шлюбу мають доньку ОСОБА_11, ІНФОРМАЦІЯ_1. Повторно сторони зареєстрували шлюб 22 липня 2003 року, який 21 березня 2006 року був також розірваний.
24 січня 2003 року згідно з договором купівлі-продажу на ім'я ОСОБА_9 була придбана квартира АДРЕСА_1.
Суд касаційної інстанції погодився з висновками апеляційного суду, який, скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в позові, виходив з того, що між сторонами не укладалась письмова угода про спільну працю з метою придбання у спільну сумісну власність майна, крім того, позивачка не порушувала питання про перевід на неї прав покупця на Ѕ частину спірної квартири за договором.
Разом з тим у наданих для порівняння судових рішеннях, зокрема ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 лютого 2012 року та від 25 липня 2013 року, суди керувалися тим, що відповідно до статті 17 Закону України «Про власність» (чинного на момент укладення договору купівлі-продажу) майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено угодою між ними.
Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права - статей 16, 17 Закону України «Про власність».
Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом вищезазначеної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах верховного Суду України виходить з такого.
Відповідно до статей 16-18 Закону України «Про власність», статті 22 Кодексу про шлюб та сім'ю України, який був чинним до 1 січня 2004 року, спільною сумісною власністю визнавалось майно, нажите подружжям за час шлюбу (майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, чи майно, що є у власності осіб, які ведуть селянське (фермерське) господарство, якщо письмовою угодою відповідно між членами сім'ї чи членами селянського (фермерського) господарства не передбачено інше, або майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що воно є спільною сумісною власністю).
В інших випадках спільна власність громадян визнавалася частковою. Якщо розмір часток у такій власності не було визначено й учасники спільної власності в разі придбання майна не виходили з рівності їхніх часток, розмір частки кожного з них визначався ступенем його участі працею й коштами у створенні спільної власності.
Отже, майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об'єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб як сім'ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об'єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними.
У зв'язку із цим суду під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого сім'єю, слід установити не лише факт спільного проживання сторін у справі, а й обставини придбання спірного майна внаслідок спільної праці.
Сам факт перебування у незареєстрованих шлюбних відносинах без установлення обставин ведення спільного господарства, побуту та бюджету не є підставою для визнання права власності на половину майна за кожною зі сторін.
Сервіси для юристів