П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
19 жовтня 2016 рокум. Київ
Судова палата у господарських справах
Верховного Суду України у складі:
головуючогоЖайворонок Т.Є.,суддів:Берднік І.С., Ємця А.А.,за участю представників:
позивача - Соколова А.О., Пархомчука Р.І.,
відповідача - Коцупатрого О.М.,
Генеральної прокуратури України - Рудак О.В., -
розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву державного сільськогосподарського підприємства «Головний селекційний центр України» (далі - ДСП «ГСЦУ») про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 15 червня 2016 року у справі № 18/122-12/2 за позовом приватно-орендної агрофірми «Україна» (далі - ПОА «Україна») до ДСП «ГСЦУ», за участю прокуратури Київської області, про стягнення коштів,
в с т а н о в и л а:
У грудні 2012 року ПОА «Україна» звернулася до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що між нею (виконавцем) і ДСП «ГСЦУ» (замовником) 31 березня 2010 року укладено договір № 1/51 про надання послуг (далі - Договір № 1/51), за умовами якого позивач виконував для відповідача послуги у рослинництві та послуги, супутні веденню сільськогосподарської (далі - с/г) діяльності. 31 березня 2010 року між позивачем та відповідачем було укладено договір комісії № 2/52 (далі - Договір № 2/52), за умовами якого позивач (комісіонер) зобов'язався здійснити для відповідача (комітента) операції з реалізації вирощеної с/г продукції за винагороду 0,5 % від суми договорів із покупцями.
Обґрунтовуючи вимоги тим, що відповідач лише частково погасив заборгованість за цими договорами та з урахуванням змін і доповнень до позовних вимог позивач просив стягнути з відповідача 18 906 588,56 грн, з яких: 5 777 206,91 грн - сума заборгованості, 158 471,64 грн - пеня, 272 855,14 грн - 3 % річних, 1 670 539,93 грн - інфляційні втрати та 11 027 514,94 грн - заборгованість за надані послуги з вирощування врожаю у 2011 році.
Справа розглядалася судами неодноразово.
Останнім рішенням Господарського суду Київської області від 26 січня 2016 року в задоволенні позову відмовлено.
Постановою Київського апеляційного господарського суду від 4 квітня 2016 року, залишеною без змін постановою Вищого господарського суду України від 15 червня 2016 року, рішення суду першої інстанції скасовано, прийнято нове рішення, яким позов задоволено частково. Стягнуто з ДСП «ГСЦУ» на користь ПОА «Україна» 5 777 206,91 грн заборгованості, 158 471,64 грн пені, 272 855,14 грн - 3 % річних, 1 670 539,93 грн інфляційних втрат, 26 829,52 грн судового збору за подання та розгляд позовної заяви, 14 756,24 грн судового збору за подання та розгляд апеляційної скарги. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
У заяві про перегляд із підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК), ДСП «ГСЦУ» просить скасувати постанову суду касаційної інстанції, і прийняти нове рішення, яким залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
В обґрунтування заяви надано копію постанови Вищого господарського суду України від 23 березня 2010 року у справі № 62/220-09.
Заслухавши суддю-доповідача, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява ДСП «ГСЦУ» підлягає задоволенню.
У справі, яка розглядається, судами встановлено, що за умовами Договору № 1/51, укладеного між відповідачем і позивачем, замовник замовляє, а виконавець зобов'язується надавати послуги у рослинництві та послуги, супутні веденню с/г діяльності, від передпосівної підготовки, посіву, збирання врожаю до пакування, зберігання с/г продукції, використання с/г техніки, знищення бур'яну, а також надання консультативних послуг тощо. Відповідно до п. 1.3 Договору № 1/51 замовник взяв на себе безумовне та безвідкличне зобов'язання доручити виключно виконавцю реалізувати с/г продукцію на умовах договору комісії.
За умовами укладеного між сторонами Договору № 2/52 комісіонер (позивач) за дорученням комітента (відповідача) за винагороду зобов'язався здійснити від свого імені реалізацію врожаю с/г культур, зібраних за Договором № 1/51. Згідно з п. 4.1 Договору № 2/52 за виконання доручення комітент сплачує комісіонеру винагороду в розмірі 0,5 % від суми договорів із покупцями.
Рішенням Господарського суду Київської області від 27 серпня 2014 року у справі № 911/357/13-г, яке набрало законної сили з 6 вересня 2014 року, визнано недійсним Договір № 1/51. Суд дійшов висновку, що зазначений правочин суперечить інтересам держави, оскільки його укладено без проведення тендеру, обов'язкового у разі укладення договору, одним із учасників якого є державне підприємство, а також у разі використання державних коштів. Зобов'язання за спірним договором визнано недійсними на майбутнє з моменту набрання відповідним судовим рішенням законної сили. Ураховуючи, що умовами спірного договору передбачалося надання послуг (факт надання яких встановлено судом), суд дійшов висновку про неможливість застосувати правові наслідки у виді повернення сторін у початковий стан (реституцію).
Рішенням Господарського суду Київської області від 25 квітня 2013 року у справі № 911/972/13, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 25 липня 2013 року та постановою Вищого господарського суду України від 31 березня 2014 року (набрало законної сили 25 липня 2013 року), визнано недійсним Договір № 2/52. Такого висновку суди дійшли з огляду на те, що оспорюваний договір комісії укладено поза волею Кабінету Міністрів України та органу управління майном - Міністерства аграрної політики та продовольства України. Залишаючи без змін судові рішення попередніх інстанцій, Вищий господарський суд України зазначив, що за спірним договором комісії неможливо повернути усе одержане за ним (комісіонером належним чином виконано свої зобов'язання та вони прийняті комітентом), отже, зобов'язання за спірним договором вважаються недійсними на майбутнє з моменту набрання відповідним судовим рішенням законної сили.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що предметом позову є стягнення грошової суми, яка складається з основного боргу, пені, процентів річних та інфляційних втрат за неналежне виконання Договору № 1/51 та Договору № 2/52 про надання послуг. Оскільки зазначені договори судом визнано недійсними, ці недійсні правочини не створюють юридичних наслідків, у тому числі пов'язаних з їх виконанням, крім тих, що пов'язані з недійсністю. Наведене є підставою для відмови у позові з огляду на те, що позивач обрав невірний спосіб захисту та повинен був звернутися з вимогою про відшкодування вартості того, що одержано за недійсним правочином, за цінами, які існують на момент відшкодування (ч. 2 ст. 208 Господарського кодексу України (далі - ГК), абз. 1 ч. 1 ст. 216 цивільного кодексу України (далі - ЦК).
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та частково задовольняючи позов, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив із того, що Договір № 1/51 і Договір № 2/52 визнано в судовому порядку недійсними на майбутнє (з моменту набрання законної сили відповідним рішенням суду), відтак позивач має право вимагати саме стягнення заборгованості за виконані роботи та надані послуги, пені, річних, інфляційних втрат, виходячи із положень ЦК та ГК про зобов'язання (ст.ст. 11, 525, 526, 530, 549, 611, 612, 626, 629 ЦК, ст.ст. 193, 230, 232 ГК).
Разом із тим у наданій для порівняння постанові у справі № 62/220-09 за позовом про стягнення боргу з орендної плати та пені суд касаційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції про те, що укладений між сторонами договір оренди не може бути підставою для нарахування відповідачеві орендної плати та пені, оскільки цей договір визнано недійсним у судовому порядку. При цьому суд, з посиланням на ст.ст. 216, 236 ЦК, зазначив, що чинним законодавством не передбачено можливості визнання судом недійсним правочину на майбутнє, а встановлено виключно припинення у майбутньому прав та обов'язків сторін за тим недійсним правочином, за яким права та обов'язки передбачалися лише на майбутнє. У разі недійсності правочину, за неможливості повернення виконаного за ним, у сторін виникає зобов'язання відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування, а тому позивач вправі вимагати від відповідача відшкодування неодержаної орендної плати за фактичне користування майном.
Викладене свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
Забезпечуючи єдність судової практики у застосуванні норм матеріального права, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України виходить із такого.
Відповідно до ст. 626 <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_843699/ed_2016_01_01/pravo1/T030435.html?pravo=1> ЦК договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Сервіси для юристів