Постанова ВСУ від 18.03.2015 року у справі №6-39цс15

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 березня 2015 року м. КиївСудова палата у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

головуючого Яреми А.Г., суддів:Григор'євої Л.І., Гуменюка В.І.,Романюка Я.М., Лященко Н.П.,Сеніна Ю.Л., Охрімчук Л.І.,Сімоненко В.М.-,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» до ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12 в особі їхнього законного представника ОСОБА_9, ОСОБА_13, ОСОБА_14, треті особи: ОСОБА_15, орган опіки та піклування Шевченківської районної державної адміністрації Запорізької міської ради, Управління Державної міграційної служби України в Запорізькій області, про звернення стягнення на предмет іпотеки, виселення та зняття з реєстраційного обліку за заявою публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 жовтня 2014 року,

в с т а н о в и л а:

У жовтні 2013 року публічне акціонерне товариство «Державний ощадний банк України» (далі - ПАТ ««Державний ощадний банк України») звернулося до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 27 березня 2008 року між ним і ОСОБА_15 укладений кредитний договір, відповідно до якого банк надав позичальнику кредит у сумі 1 696 800 грн. Цього самого дня між банком і ОСОБА_9 з метою забезпечення виконання кредитних зобов'язань укладено іпотечний договір, за умовами якого в іпотеку передано житловий будинок АДРЕСА_1. Свої зобов'язання за кредитним договором ОСОБА_15 не виконав, сума його боргу складає 3 217 962 грн 53 коп.

Посилаючись на невиконання ОСОБА_15 зобов'язань, позивач просив суд з метою погашення заборгованості за кредитним договором у сумі 3 217 962 грн 53 коп. звернути стягнення на предмет іпотеки за договором від 27 березня 2008 року, а саме житловий будинок АДРЕСА_1, який належить ОСОБА_9 на праві власності, шляхом його реалізації на прилюдних торгах за початковою ціною, визначеною суб'єктом оціночної діяльності незалежним експертом, і виселити всіх мешканців зі зняттям їх із реєстраційного обліку.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 20 травня 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Запорізької області від 2 липня 2014 року, позов ПАТ «Державний ощадний банк України» задоволено частково. У рахунок погашення суми боргу ОСОБА_15 за кредитним договором від 27 березня 2008 року в розмірі 3 217 962 грн. 53 коп., а саме: заборгованості за кредитом - 1 624 711 грн 44 коп., заборгованості за відсотками 1 204 299 грн 13 коп., пені за прострочення відсотків - 191 884 грн 18 коп., пені за прострочення кредиту - 73 057 грн 07 коп., заборгованості 3% річних від простроченої суми відсотків за кредитом - 64 281 грн 85 коп., заборгованості 3% річних від простроченої суми кредиту - 24 755 грн 95 коп., суми індексації простроченого боргу з урахуванням індексу інфляції - 34 972 грн 91 коп., звернуто стягнення на предмет іпотеки за іпотечним договором від 27 березня 2008 року, який укладений між ПАТ «Державний ощадний банк України» і ОСОБА_9, шляхом продажу житлового будинку АДРЕСА_1, який належить ОСОБА_9 на праві приватної власності, за ціною, не нижчою за звичайні ціни на цей вид майна, згідно з оцінкою, проведеною суб'єктом оціночної діяльності/незалежним експертом. У задоволенні позову про виселення мешканців і зняття їх із реєстрації відмовлено.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 жовтня 2014 року касаційну скаргу ПАТ «Державний ощадний банк України» відхилено, рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 20 травня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Запорізької області від 2 липня 2014 року залишено без змін.

У заяві про перегляд ПАТ «Державний ощадний банк України» порушує питання про скасування ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 жовтня 2014 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог про виселення мешканців із підстав неоднакового застосування судами касаційної інстанції норми матеріального права, а саме частини другої статті 109 ЖК Української РСР, що потягло ухвалення різних за змістом рішень у подібних правовідносинах.

На обґрунтування заяви заявник додав ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 липня 2014 року, від 23 квітня 2014 року та від 30 квітня 2014 року, в яких, на його думку, по-іншому застосована зазначена норма права.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 лютого 2015 року справу допущено до провадження Верховного Суду України в порядку глави 3 розділу V Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) з підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права.

Перевіривши матеріали справи та наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у справі виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Згідно зі статтею 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися.

У справі, яка переглядається, судами встановлено, що 27 березня 2008 року ПАТ «Державний ощадний банк України» і ОСОБА_15 уклали кредитний договір № 2812, за умовами якого банк надав позичальнику кредит у сумі 1 696 800 грн зі сплатою 17% річних із кінцевим терміном повернення не пізніше 27 березня 2018 року.

27 березня 2008 року для забезпечення кредитних зобов'язань ОСОБА_15, ПАТ «Державний ощадний банк України» уклало з ОСОБА_9 договір іпотеки, відповідно до якого в іпотеку переданий житловий будинок АДРЕСА_1 який належить ОСОБА_9 на праві приватної власності на підставі рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 17 грудня 2004 року та зареєстрований 6 березня 2008 року. Житловий будинок, що є предметом іпотеки, придбаний ОСОБА_9 не за рахунок коштів, які отримані ОСОБА_16 за кредитним договором, а одержаний за договором дарування.

Судом установлено, що на час вирішення спору в будинку, крім власника ОСОБА_9, проживають і зареєстровані його дружина - ОСОБА_13, племінниця, ОСОБА_14, та неповнолітні діти: ОСОБА_10, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_11, ІНФОРМАЦІЯ_2, ОСОБА_12, ІНФОРМАЦІЯ_3.

Крім того, судом зазначено, що відповідачами не доведено факту проживання на час укладення договорів іпотеки неповнолітніх дітей, які разом зі своєю матір'ю, ОСОБА_13, не були зареєстровані в цьому будинку. Натомість під час укладення договору іпотеки ОСОБА_9 надав довідку від 16 березня 2008 року про те, що в спірному будинку проживає він та його племінниця, ОСОБА_14, і власною заявою підтвердив банку, що предмет іпотеки є його особистою власністю, якою він має право розпоряджатися без будь-яких обмежень, а у складі його сім'ї відсутні особи, які перебувають на його утриманні (а.с. 32, 19, 27-29).

У зв'язку з невиконанням ОСОБА_15 зобов'язань за кредитним договором утворилась заборгованість у розмірі 3 127 962 грн 53 коп.

Згідно з пунктом 6.1. договору іпотеки іпотекодержатель набуває права звернути стягнення на предмет іпотеки у разі, якщо після настання строку платежу зобов'язання позичальника за кредитним договором не буде виконане.

Судом установлено, що позичальник порушив умови кредитного договору, зокрема, не здійснював погашення кредиту та процентів за його користування в установлені кредитним договором строки. У зв'язку з виникненням простроченої заборгованості банк повідомив позичальника та іпотекодавця про наявну заборгованість шляхом направлення листів - вимог про усунення порушень. Прострочену заборгованість позичальник у добровільному порядку не сплатив, що стало підставою для звернення банку 14 червня 2012 року до відповідачів із письмовими вимогами про звільнення житлового будинку, що є предметом іпотеки, які були отримані ОСОБА_9, ОСОБА_13 - 26 червня 2012 року; ОСОБА_14 - 29 червня 2012 року. Однак позичальник та іпотекодавець не вжили заходів для погашення заборгованості й звільнення житлового будинку.

Установивши зазначені обставини та ухвалюючи рішення про відмову в позові про виселення відповідачів - мешканців будинку, суд першої інстанції, з яким погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, застосував норму частини другої статті 109 ЖК України й виходив із відсутності правових підстав для їх виселення без надання іншого житлового приміщення.

Разом із тим у наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 липня 2014 року, від 23 квітня 2014 року та від 30 квітня 2014 року вбачається інше застосування судом касаційної інстанції тієї самої норми матеріального права в подібних правовідносинах, оскільки в одному випадку (судове рішення, яке є предметом перегляду) суд вважав, що без надання іншого житлового приміщення не можна виселяти мешканців із будинку у разі звернення стягнення на предмет іпотеки - будинок, який був придбаний не за рахунок отриманого кредиту, повернення якого забезпечено іпотекою, а в інших випадках (рішення, на які заявник посилається як на підставу неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права) суд касаційної інстанції виходив із того, що у разі придбання будинку не за рахунок кредитних коштів при виселенні мешканців із будинку, який є предметом іпотеки, немає підстав для надання їм іншого постійного жилого приміщення за рахунок банку, як це передбачено частиною другою статті 109 ЖК Української РСР, оскільки такі правовідносини регулюються Законом України від 5 червня 2003 року № 898 -IV «Про іпотеку» (далі - Закон України «Про іпотеку»).

Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції частини другої статті 109 ЖК Української РСР у поєднанні з нормами Закону України «Про іпотеку» при вирішенні спорів про виселення мешканців із будинку, який є предметом іпотеки й був придбаний не за рахунок кредитних коштів.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого.