П О С Т А Н О В А
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
17 лютого 2016 року м. КиївСудова палата у цивільних справах
Верховного Суду України в складі:
головуючого суддів: Охрімчук Л.І., Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Сеніна Ю.Л., Сімоненко В.М., Яреми А.Г.,
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Миколаївської міжрайонної прокуратури з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері до Миколаївської міської ради, ОСОБА_7, ОСОБА_8 про визнання незаконним та скасування рішення міської ради, визнання недійсним договору купівлі-продажу, визнання державного акта на право власності на земельну ділянку недійсним і скасування його державної реєстрації та повернення земельної ділянки у комунальну власність за заявою ОСОБА_8 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 липня 2015 року, ухвали Апеляційного суду Миколаївської області від 22 червня 2015 року та рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 21 квітня 2015 року,
в с т а н о в и л а :
16 жовтня 2014 року Миколаївська міжрайонна прокуратура з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері звернулася до суду з позовом до Миколаївської міської ради, ОСОБА_7, ОСОБА_8 про визнання незаконним та скасування рішення міської ради, визнання недійсним договору купівлі-продажу, визнання державного акта на право власності на земельну ділянку недійсним і скасування його державної реєстрації та повернення земельної ділянки у комунальну власність.
Позивач зазначав, що рішеннями Миколаївської міської ради від 19 червня та 4 вересня 2009 року затверджено проект землеустрою та передано у власність ОСОБА_7 земельну ділянку площею 830 кв.м у АДРЕСА_1 для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд. На підставі рішення Миколаївської міської ради від 4 вересня 2009 року ОСОБА_7 видано державний акт на право власності на цю земельну ділянку. У подальшому за договором купівлі-продажу від 27 серпня 2012 року ОСОБА_7 продала цю земельну ділянку ОСОБА_8
Посилаючись на те, що земельна ділянка була передана у власність з порушеннями чинного законодавства, оскільки розташована в прибережній захисній смузі Бузького лиману, тобто відноситься до земель водного фонду й не може передаватися у власність громадянам, позивач просив визнати незаконним та скасувати рішення Миколаївської міської ради від 4 вересня 2009 року в частині передачі ОСОБА_7 у власність спірної земельної ділянки площею 830 кв.м; на підставі статей 215, 216 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) визнати недійсним договір купівлі-продажу цієї земельної ділянки від 27 серпня 2012 року, укладений між ОСОБА_7 та ОСОБА_8; визнати недійсним державний акт про право власності на спірну земельну ділянку, виданий 27 листопада 2009 року ОСОБА_7 з відміткою про перехід права власності до ОСОБА_8, скасувати його державну реєстрацію та повернути зазначену земельну ділянку до комунальної власності.
Заводський районний суд м. Миколаєва рішенням від 21 квітня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Миколаївської області від 22 червня 2015 року, позовні вимоги Миколаївської міжрайонної прокуратури з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері задовольнив: визнав незаконним та скасував рішення Миколаївської міської ради від 4 вересня 2009 року в частині передачі ОСОБА_7 у власність земельної ділянки площею 830 кв.м у АДРЕСА_1; визнав недійсним договір купівлі-продажу вказаної земельної ділянки від 27 серпня 2012 року, укладений між ОСОБА_7 та ОСОБА_8; визнав недійсним державний акт про право власності на цю земельну ділянку, виданий 27 листопада 2009 року ОСОБА_7 з відміткою про перехід права власності до ОСОБА_8, та скасував його державну реєстрацію; зазначену земельну ділянку повернув до комунальної власності.
Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 22 липня 2015 року відмовив Миколаївській міській раді та ОСОБА_8 у відкритті касаційного провадження у справі за вказаним позовом з підстави, передбаченої пунктом 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
У заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 липня 2015 року, ухвали Апеляційного суду Миколаївської області від 22 червня 2015 року та рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 21 квітня 2015 року ОСОБА_8 просить скасувати зазначені судові рішення та прийняти нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 ЦПК України підстави невідповідності зазначеного судового рішення касаційного суду викладеним у постановах Верховного Суду України від 30 січня 2012 року, 29 жовтня 2014 року (справи №№ 6-152цс14 та 6-164цс14), 17, 23 грудня 2014 року, 25 березня, 22, 29 квітня, 13 травня, 1 липня, 16 вересня 2015 року висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах статей 215, 216, 261, 267, 388 ЦК України.
На обґрунтування заяви ОСОБА_8 надала копію постанов Верховного Суду України від 30 січня 2012 року, 29 жовтня 2014 року (справи №№ 6-152цс14 та 6-164цс14), 17, 23 грудня 2014 року, 25 березня, 22, 29 квітня, 13 травня, 1 липня, 16 вересня 2015 року.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_8 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
За положеннями пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу.
У справі, яка переглядається, суди встановили, що спірна земельна ділянка площею 830 кв.м у АДРЕСА_1 розташована у прибережній захисній смузі (на відстані 9 метрів від урізу води Бузького лиману) й відноситься до земель водного фонду.
Ця земельна ділянка на час передачі її у власність фізичній особі була власністю територіальної громади в особі Миколаївської міської ради.
Рішенням Миколаївської міської ради від 19 червня 2009 року затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 22156 кв.м, у тому числі 55 кв.м під капітальну забудову, 99 кв.м під споруди, 1766 кв.м під проходи, проїзди та майданчики, 20236 кв.м під зелені насадження за рахунок земель міста, не наданих у власність або користування, з віднесенням їх до земель комерційного використання для обслуговування придбаного майна на АДРЕСА_2 у м. Миколаєві, надано цю земельну ділянку площею 22156 кв.м товариству з обмеженою відповідальністю «Миколаївбудпроект» (далі - ТОВ «Миколаївбудпроект») в оренду строком на десять років та зобов'язано землекористувача укласти договір оренди земельної ділянки.
Миколаївська міська рада рішенням від 4 вересня 2009 року затвердила проекти землеустрою щодо відведення громадянам земельних ділянок орієнтовною площею 1000 кв.м за рахунок земель ТОВ «Миколаївбудпроект» з віднесенням їх до земель житлової забудови для будівництва жилих будинків по пров. Авіаційному в м. Миколаєві, у тому числі ОСОБА_7 - земельної ділянки площею 830 кв.м у АДРЕСА_1. На підставі цього рішення 27 листопада 2009 року ОСОБА_7 видано державний акт на право власності на цю земельну ділянку.
У подальшому за договором купівлі-продажу від 27 серпня 2012 року ОСОБА_7 продала цю земельну ділянку ОСОБА_8; на вказаному державному акті була здійснена відмітка про перехід права власності на земельну ділянку до ОСОБА_8
16 жовтня 2014 року Миколаївська міжрайонна прокуратура з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері звернулася до суду з позовом до Миколаївської міської ради, ОСОБА_7, ОСОБА_8 про визнання незаконним та скасування рішення Миколаївської міської ради від 4 вересня 2009 року в частині передачі ОСОБА_7 у власність спірної земельної ділянки площею 830 кв.м, визнання недійсним договору купівлі-продажу цієї земельної ділянки від 27 серпня 2012 року, укладеного між ОСОБА_7 та ОСОБА_8, визнання недійсним державного акта про право власності на спірну земельну ділянку, виданого 27 листопада 2009 року ОСОБА_7 з відміткою про перехід права власності до ОСОБА_8, та скасування його державної реєстрації й повернення зазначеної земельної ділянки до комунальної власності м. Миколаєва.
ОСОБА_8 подала заяву про сплив позовної давності та застосування наслідків її спливу.
Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог прокурора, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що спірна земельна ділянка розташована у прибережній захисній смузі і відноситься до земель водного фонду, тому була передана у власність ОСОБА_7 з порушенням вимог статей 58, 60-62 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) та статей 87-91 Водного кодексу України, тому відповідне рішення міської ради в частині передачі у власність цієї земельної ділянки підлягає визнанню незаконним та скасуванню, державний акт на право власності на цю земельну ділянку та договір купівлі-продажу земельної ділянки підлягають визнанню недійсними з передбачених статтями 215, 216 ЦК України підстав із поверненням цієї земельної ділянки до комунальної власності за статтею 388 ЦК України.
Крім того, суд дійшов висноку про те, що позовна давність до заявлених вимог не спливла, оскільки про порушення вимог закону при передачі спірної земельної ділянки у власність прокурор дізнався у 2013 році під час проведення перевірки дотримання Миколаївською міською радою вимог земельного законодавства та додаткової перевірки додержання вимог містобудівного законодавства, проведеної у 2014 році.
Разом з тим у постановах Верховного Суду України, наданих заявницею для порівняння, містяться такі висновки:
- у постановах від 30 січня 2012 року, 29 жовтня, 17 грудня 2014 року, 29 квітня і 13 травня 2015 року йдеться про те, що норма частини першої статті 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до набувача з використанням правового механізму, установленого статями 215, 216 цього Кодексу; у зобов'язальних відносинах захист прав особи, яка вважає себе власником майна, можливий лише шляхом задоволення віндикаційного позову за наявності підстав, передбачених статтею 388 ЦК України, які дають право витребувати майно в добросовісного набувача; за положеннями статей 330, 387, 388 ЦК України власник майна може витребувати належне йому майно від будь якої особи, яка є останнім набувачем майна і набула його з незаконних підстав, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене попередніми набувачами, та без визнання попередніх угод щодо спірного майна недійсними;
Сервіси для юристів