ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
16 грудня 2014 року м. Київ
Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах і Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України у складі:
головуючого Кривенка В.В.,суддів:Григорєвої Л.І., Гуменюка В.І., Гриціва М.І., Гусака М.Б., Коротких О.А., Кривенди О.В., Лященко Н.П., Маринченка В.Л., Охрімчук Л.І., Панталієнка П.В., Самсіна І.Л., Сеніна Ю.Л., Сімоненко В.М., Терлецького О.О., Яреми А.Г., - розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_17, ОСОБА_18 до реєстраційної служби Бердянського міськрайонного управління юстиції Запорізької області (далі - Реєстраційна служба), державного реєстратора прав на нерухоме майно Реєстраційної служби (далі - Реєстратор) Михалакія Романа Якобовича, комунального підприємства з технічної інвентаризації Бердянської міської ради (далі - Підприємство), третя особа - ОСОБА_20, про визнання дій незаконними та зобов'язання вчинити дії,
в с т а н о в и л а:
У січні 2013 року ОСОБА_17 та ОСОБА_18 звернулися до суду з позовом до Реєстраційної служби, Реєстратора, Підприємства про визнання незаконними дій та зобов'язання вчинити дії.
Зазначили, що відповідно до договору купівлі-продажу від 23 березня 2006 року ОСОБА_17 придбав у власність квартиру АДРЕСА_1 (далі - спірна квартира), за ним було зареєстровано право власності на вказане житло.
У 2011 році на підставі заяви представника ОСОБА_20 та рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 20 грудня 2010 року, яким визнано недійсним вказаний договір купівлі-продажу, Підприємство внесло до державного реєстру запис про поновлення права власності на спірну квартиру за її першим власником ОСОБА_21 У 2013 році Реєстратор відмовив у задоволенні заяви ОСОБА_17 про реєстрацію права власності на спірну квартиру.
Посилаючись на те, що заяву до Підприємства подала неповноважна особа, а рішення суду про визнання недійсним договору купівлі-продажу не є правовстановлюючим документом та у ньому не йдеться про реституцію, позивачі просили: визнати незаконними дії Підприємства щодо скасування державної реєстрації права власності ОСОБА_17 на спірну квартиру та поновлення державної реєстрації такого права власності за ОСОБА_21; скасувати рішення Реєстратора від 16 січня 2013 року № 43717 і зобов'язати його поновити право ОСОБА_17 шляхом проведення державної реєстрації права власності на спірну квартиру.
Суди попередніх інстанцій встановили, що протягом 2006 року спірна квартира кілька разів продавалась, а останнім покупцем відповідно до договору купівлі-продажу від 23 березня 2006 року є ОСОБА_17, 24 березня 2006 року за ним було зареєстровано право власності на вказане житло.
У червні 2008 року ОСОБА_20 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_22, ОСОБА_23, ОСОБА_24, ОСОБА_17, в якому просила визнати недійсними довіреність від 10 лютого 2006 року, видану від імені ОСОБА_21 на ім'я ОСОБА_22, та договори купівлі-продажу спірної квартири від 17 лютого, 10 та 23 березня 2006 року.
Суди розглядали спір неодноразово.
Останньою ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 жовтня 2013 року рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 20 грудня 2010 року, ухвалу апеляційного суду Запорізької області від 14 березня 2013 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 серпня 2011 року скасовано в частині визнання недійсними договорів купівлі-продажу спірної квартири від 10 та 23 березня 2006 року і справу в цій частині направлено на новий розгляд до суду першої інстанції; у решті рішення суду щодо визнання недійсними довіреності від 10 лютого 2006 року та договору купівлі-продажу спірної квартири від 17 лютого 2006 року залишено без змін.
У 2011 році на підставі заяви представника ОСОБА_20 від 20 жовтня 2011 року та рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 20 грудня 2010 року Підприємство поновило право власності на спірну квартиру за її першим власником ОСОБА_21 (на цей момент померлим).
10 січня 2013 року ОСОБА_17 подав до Реєстраційної служби заяву про державну реєстрацію права власності на спірну квартиру на підставі договору купівлі-продажу від 23 березня 2006 року.
16 січня 2013 року Реєстратор відмовив у задоволенні заяви ОСОБА_17 про реєстрацію права власності, посилаючись на те, що подані документи не відповідають вимогам або не дають змоги встановити відповідність заявлених прав документам, що їх посвідчують.
Запорізький окружний адміністративний суд постановою від 5 березня 2013 року, залишеною без змін ухвалами Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 20 березня 2014 року та Вищого адміністративного суду України від 22 липня 2014 року, у задоволенні позову відмовив.
У заяві про перегляд судових рішень Верховним Судом України ОСОБА_17 та ОСОБА_18 просять скасувати ухвалу Вищого адміністративного суду України від 22 липня 2014 року та направити справу на новий касаційний розгляд, посилаючись на неоднакове застосування касаційним судом норм матеріального права, а саме: Закону України від 1 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин); Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 22 червня 2011 року № 703; Тимчасового положення про порядок державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухоме майно, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 7 лютого 2002 року № 7/5 (у редакції наказу Міністерства юстиції України від 28 липня 2010 року № 1692/5; зареєстровано в Міністерстві юстиції України 18 листопада 2002 року за № 157/6445).
На обґрунтування заяви надали: рішення Верховного Суду України від 18 вересня 2007 року та 1 вересня 2010 року; рішення Вищого адміністративного суду України від 5 вересня 2007 року, 5 квітня 2011 року, 23 лютого та 12 червня 2012 року, 1 жовтня та 4 грудня 2013 року, 9 та 16 квітня, 22 травня, 19 червня, 29 липня 2014 року; рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 квітня, 18 липня 2012 року та 20 лютого 2013 року.
Заявники вважають, що в указаних рішеннях касаційної інстанції суди, вирішуючи спори у подібних правовідносинах, по-іншому, ніж у справі, що розглядається, застосували одні і ті самі норми матеріального права.
Перевіривши наведені у заяві доводи, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах і Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що підстав для задоволення заяви немає.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) перегляд Верховним Судом України судових рішень в адміністративних справах може здійснюватися виключно з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
У справі, що розглядається, касаційний суд, залишаючи без змін рішення судів першої та апеляційної інстанцій про відмову в задоволенні позову, виходив із того, що на час виникнення спірних відносин рішення суду про визнання недійсним договору купівлі-продажу було підставою для поновлення права власності попереднього власника. Крім того, суд дійшов висновку про те, що на підставі відомостей, які надало Підприємство, Реєстратор правомірно відмовив у реєстрації права власності за ОСОБА_17
Аналіз наведених рішень судів касаційної інстанції, що надані заявниками для порівняння, не дає підстав вважати, що ці суди неоднаково застосували норми матеріального права, оскільки ухвалення таких рішень стало наслідком встановлення судами під час розгляду вказаних справ різних фактичних обставин. Крім того, в оскаржуваному рішенні суду касаційної інстанції нормативне регулювання відмінне від того, на яке посилаються заявники на обґрунтування наявності неоднакового застосування норм матеріального права.
Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи, перевірка правильності встановлення яких не належить до компетенції Верховного Суду України.
Відповідно до частини першої статті 244 КАС Верховий Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися.
Ураховуючи наведене та керуючись статтями 241, 242, 244 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах і Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України
Сервіси для юристів