П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
14 травня 2014 року м. Київ
Судова палата у цивільних справах
Верховного Суду України в складі:
головуючого Яреми А.Г., суддів:Григор'євої Л.І., Гуменюка В.І., Лященко Н.П.,ОхрімчукЛ.І., Патрюка М.В., Сеніна Ю.Л.,Сімоненко В.М.,-
розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом Закарпатського міжрайонного прокурора з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері Закарпатської області в інтересах держави в особі інспекції сільського господарства в Закарпатській області до Буштинської селищної ради Тячівського району Закарпатської області, ОСОБА_9, третя особа - управління Державного земельного агентства в Тячівському районі Закарпатської області, про визнання незаконним рішення селищної ради, визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку та скасування державної реєстрації права власності на земельну ділянку за заявою заступника Генерального прокурора України про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 червня 2013 року,
в с т а н о в и л а:
У листопаді 2012 року Закарпатський міжрайонний прокурор з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері Закарпатської області (далі - прокурор) звернувся до суду із зазначеним позовом, мотивуючи його тим, що рішенням Буштинської селищної ради Тячівського району Закарпатської області (далі - Буштинська селищна рада) від 3 липня 2001 року припинено право постійного користування земельними ділянками, загальною площею 10,07 га дочірньому підприємству санаторно-оздоровчий комплекс «Тиса» (далі - ДП СОК «Тиса»), в тому числі земельними ділянками в смт Буштино та в урочищі «Тихий куток», які належали до земель оздоровчого призначення. Із цих земель рішенням Буштинської селищної ради від 7 вересня 2006 року № 70 «Про передачу у власність земельної ділянки громадянину ОСОБА_9 в смт. Буштино ур. «Тихий куток» для ведення особистого селянського господарства» ОСОБА_9 було надано у власність земельну ділянку, розміром 0, 20 га, для ведення особистого селянського господарства.
Посилаючись на незаконність цього рішення, оскільки в установленому законом порядку рішення про зміну цільового призначення земельної ділянки не приймалось, проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки не складався, прокурор на підставі статей 20, 21, 118 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) просив визнати незаконним рішення Буштинської селищної ради від 7 вересня 2006 року № 70 «Про передачу у власність земельної ділянки громадянину ОСОБА_9 в смт. Буштино ур. «Тихий куток» для ведення особистого селянського господарства», визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку, загальною площею 0, 1857 га, у смт Буштино, урочище «Тихий куток», виданий ОСОБА_9, та скасувати державну реєстрацію цієї земельної ділянки.
Рішенням Тячівського районного суду Закарпатської області від 28 лютого 2013 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Закарпатської області від 4 квітня 2013 року, у задоволенні позову прокурора відмовлено.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 червня 2013 року касаційну скаргу прокурора відхилено, рішення Тячівського районного суду Закарпатської області від 28 лютого 2013 року та ухвалу апеляційного суду Закарпатської області від 4 квітня 2013 року залишено без змін.
17 лютого 2014 року надійшла заява заступника Генерального прокурора України про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 червня 2013 року з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
У заяві про перегляд заступник Генерального прокурора України порушує питання про скасування зазначеної ухвали з підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права - статей 20, 21 ЗК України, статей 20, 50 Закону України «Про землеустрій» та Порядку розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 травня 2004 року № 677.
На обґрунтування заяви заступник Генерального прокурора України додав ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 січня 2013 року та від 11 грудня 2013 року, які, на його думку, підтверджують неоднакове застосування касаційним судом зазначених норм матеріального права в подібних правовідносинах, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 березня 2014 року зазначену справу допущено до розгляду Верховним Судом України в порядку глави 3 розділу V ЦПК України.
Перевіривши матеріали справи та наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню з таких підстав.
Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у справі виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.
За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
За змістом статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи Верховним Судом України і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України, якщо встановить, що судове рішення є незаконним.
У справі, яка переглядається, судами встановлено, що рішенням шістнадцятої сесії XXIII скликання Буштинської селищної ради від 3 липня 2001 року «Про припинення права користування землею» припинено ДП СОК «Тиса», право постійного користування земельними ділянками загальною площею 10,07 га, у тому числі земельною ділянкою, площею 3, 93 га, яка знаходиться в урочищі «Тихий куток», смт Буштино, та переведено їх в категорію земель запасу селищної ради.
На підставі статей 2, 26, 27, 28, 64, 80 Земельного кодексу Української РСР (далі - ЗК УРСР) від 15 березня 1991 року (у редакції від 8 червня 2000 року) суд дійшов висновку про те, що з моменту прийняття селищною радою 3 липня 2001 року рішення спірна земельна ділянка відносилась до земель запасу, перебувала у віданні селищної ради й відповідно до статті 81 цього Кодексу призначалась для передачі у власність або користування особам переважно для сільськогосподарських потреб.
Відповідно до рішення четвертої сесії V скликання Буштинської селищної ради від 7 вересня 2006 року № 70 «Про передачу у власність земельної ділянки громадянину ОСОБА_9 в смт. Буштино ур. «Тихий куток» для ведення особистого селянського господарства» останньому передано в приватну власність земельну ділянку, площею 0, 20 га, у смт Буштино в урочищі «Тихий куток».
На підставі зазначеного рішення та відповідної технічної документації ОСОБА_9 видано державний акт на право приватної власності на цю земельну ділянку, площею 0, 1837 га, від 21 грудня 2007 року серії ЯД № 539343.
Аналізуючи акт перевірки дотримання вимог земельного законодавства від 28 квітня 2012 року, складений спеціалістами державної інспекції сільського господарства в Закарпатській області, якими зазначено, що передача земельної ділянки ОСОБА_9 проведена без розроблення проекту землеустрою, з порушенням вимог статей 20, 118 ЗК України, статей 20, 50, 51 Закону України «Про землеустрій» та Порядку розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 травня 2004 року № 677, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив із недоведеності того факту, що передана ОСОБА_9 у приватну власність земельна ділянка для ведення особистого селянського господарства належить до земель оздоровчого призначення, і дійшов висновку, що ця земельна ділянка відносилась до земель запасу селищної ради, яка правомірно розпорядилась нею.
Суд касаційної інстанції погодився з висновками судів попередніх інстанцій і вважав їх обґрунтованими та такими, що відповідають вимогам закону.
Разом з тим із доданої до заяви про перегляд судового рішення ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 січня 2014 року (справа № 6-40888св13), на яку посилається заявник як на підтвердження неоднакового застосування касаційним судом норм матеріального права, суд касаційної інстанції дійшов висновку про те, що передача громадянину земельної ділянки із земель оздоровчого призначення для ведення особистого селянського господарства без зміни її цільового призначення в установленому законом порядку суперечить вимогам статті 20 ЗК України та згідно з пунктом «а» статті 21 зазначеного Кодексу є підставою для визнання рішення органу місцевого самоврядування про передачу у власність земельної ділянки недійсним. При цьому в зазначеній справі йшлося про надання у власність земельної ділянки іншій особі для ведення особистого селянського господарства на підставі аналогічного рішення четвертої сесії V скликання Буштинської селищної ради від 7 вересня 2006 року № 71 «Про надання земельної ділянки у власність» із земель того самого земельного масиву, який відносився до земель оздоровчого призначення, - в урочищі «Тихий куток» у смт Буштино загальною площею 3,93 га, право постійного користування якими за ДП СОК «Тиса» припинено тим самим, що й у справі, яка переглядається, рішенням шістнадцятої сесії XXIII скликання Буштинської селищної ради від 3 липня 2001 року.
В іншій справі № 6-44700св13 Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ в ухвалі від 11 грудня 2013 року, залишаючи без змін рішення суду апеляційної інстанції про задоволення позову прокурора в подібних правовідносинах, погодився з висновками апеляційного суду про те, що оскільки в порушення вимог статті 118 ЗК України при передачі в приватну власність земельної ділянки, яка не перебувала в користуванні громадянина, не розроблявся проект землеустрою щодо її відведення, то розпорядження органу виконавчої влади про передачу громадянину у власність земельної ділянки є незаконним, а виданий на підставі такого розпорядження державний акт на право власності на земельну ділянку є недійсним.
Отже, за одних і тих самих фактичних обставин та однакового правового регулювання правовідносин суд касаційної інстанції, застосовуючи норми статей 20, 21, 118 ЗК України, у наданих для порівняння судових рішеннях і в судовому рішенні у справі, яка переглядається, дійшов протилежних висновків про визначення цільового призначення земельних ділянок та правомірності рішення селищної ради про передачу їх у приватну власність громадянам зі зміною їх цільового призначення без дотримання встановленого законом порядку та без розроблення проекту землеустрою щодо їх відведення.
Сервіси для юристів