П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
12 жовтня 2016 року м. Київ
Судова палата у цивільних справах
Верховного Суду України в складі:
головуючого Лященко Н.П., суддів:Гуменюка В.І.,Романюка Я.М., Охрімчук Л.І.,Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7, третя особа - ОСОБА_8, про поділ майна подружжя та визнання права власності та зустрічним позовом ОСОБА_7 до ОСОБА_6 про визнання права особистої приватної власності на майно за заявою ОСОБА_7 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 червня 2015 року,
в с т а н о в и л а:
У листопаді 2013 року ОСОБА_6 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_7 про поділ майна подружжя.
Позивачка зазначала, що перебувала в шлюбі з відповідачем з 2002 по 2012 рік. Від шлюбу вони мають двох неповнолітніх дочок, 2004 та 2007 року народження.
Під час шлюбу, 19 листопада 2004 року, за спільні кошти вони придбали 34/100 частини домоволодіння АДРЕСА_1
Посилаючись на те, що після розірвання шлюбу з відповідачем останній добровільно не бажає визнати її право на частину домоволодіння, придбаного ними в період шлюбу, позивачка просила провести поділ майна, збільшивши її частку у праві спільної сумісної власності до 2/3 частин у зв'язку з перебуванням на її утриманні неповнолітніх дітей, та визнати за нею право власності на 34/150 частини домоволодіння, а за відповідачем на 17/150 частин.
У лютому 2014 року ОСОБА_7 звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_6, у якому просив визнати за ним право особистої приватної власності на 34/100 частини спірного домоволодіння, оскільки це майно було придбане ним 19 листопада 2004 року за особисті кошти, отримані від продажу 15 листопада 2004 року квартири АДРЕСА_2, співвласником якої він був разом з матір'ю та сестрою, і в якій проживав до одруження з ОСОБА_6
Рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 22 квітня 2014 року позовні вимоги ОСОБА_6 задоволено частково: проведено поділ спільного сумісного майна подружжя, визнано за кожним із них право власності на Ѕ частину спірного будинковолодіння, визнано за ОСОБА_6 право власності на 34/200 частини вказаного домоволодіння; стягнуто з ОСОБА_7 на користь ОСОБА_6 483 грн судових витрат. У задоволенні решти позовних вимог ОСОБА_6 відмовлено. У задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_7 відмовлено.
Додатковим рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 22 вересня 2014 року змінено частку ОСОБА_7 з 34/100 на 34/200 частини, визнано за ним право власності на 34/200 частини спірного домоволодіння.
Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 25 лютого 2015 року рішення суду першої інстанції та додаткове рішення цього ж суду в частині визначення розмірів часток у спільному майні подружжя та в частині визначених кожному частин у праві власності на будинковолодіння змінено: визнано за ОСОБА_7 право особистої власності на 29/100 частин будинковолодіння, а за ОСОБА_6 - на 5/100 частин. В іншій частині рішення та додаткове рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 червня 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_7 відхилено; касаційну скаргу ОСОБА_6 задоволено: рішення апеляційного суду скасовано, рішення суду першої інстанції та додаткове рішення цього ж суду залишено в силі.
У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_7 порушує питання про скасування рішення суду касаційної інстанції та ухвалення нового рішення про задоволення зустрічних його позовних вимог з передбачених пунктами 1 та 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статей 57, 60 Сімейного кодексу України (далі - СК України) та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_7 посилається на ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 лютого 2016 року та постанови Верховного Суду України від 25 листопада, 16 грудня 2015 року.
Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.
За положеннями пункту 1 та 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
Згідно зі статтею 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним.
У справі, яка переглядається, суди встановили, що з 23 листопада 2002 року ОСОБА_7 та ОСОБА_6 перебували в зареєстрованому шлюбі, який рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 19 липня 2012 року було розірвано.
15 листопада 2004 року ОСОБА_7, його мати та сестра продали належну їм на праві власності квартиру за 20 тис. 90 грн. і кожен з них отримав по 6 тис. 697 грн.
19 листопада 2004 року ОСОБА_7 уклав з ОСОБА_9 договір купівлі-продажу 34/100 частин домоволодіння АДРЕСА_1 Згідно з пунктом 3 цього договору продаж 34/100 частин домоволодіння вчинено за 9 тис. 598 грн.
Задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_6 щодо визначення розміру часток у спільному майні подружжя, суд першої інстанції, з висновками якого й погодився суд касаційної інстанції, виходив з того, що спірне майно було придбано колишнім подружжям у період шлюбу, а тому воно є спільною сумісною власністю; відмовляючи в задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_7, суд виходив з недоведеності заявлених ним позовних вимог.
Змінюючи рішення суду першої інстанції в частині визначення розміру часток сторін у спільному майні подружжя, суд апеляційної інстанції виходив з того, що ОСОБА_7, його мати та сестра продали належну їм на праві власності квартиру за 20 тис. 90 грн і кожен з них отримав по 6 тис. 697 грн, а отримані кошти ОСОБА_7 використав для придбання 34/100 частин спірного домоволодіння, тому його особистою приватною власністю є 24/100 частин вказаного домоволодіння, а решта 10/100 частин є спільним сумісним майном подружжя.
Разом з тим у постановах Верховного Суду України від 25 листопада та 16 грудня 2015 року, наданих заявником для підтвердження невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у них висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, та в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 лютого 2016 року, наданій заявником як приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, міститься висновок суду про те, що належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи статтю 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.
Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права (статей 57 та 60 СК України), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.
Сервіси для юристів