ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
11 лютого 2014 року м. Київ
Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі:
головуючого Кривенка В.В., суддів:Гусака М.Б., Коротких О.А., Кривенди О.В., Маринченка В.Л., Панталієнка П.В., Прокопенка О.Б., Терлецького О.О., Тітова Ю.Г., при секретарі судового засідання Ключник А.Ю.,
за участю представників:
публічного акціонерного товариства «ОТП Банк» − Ігнатенко М.В., Горобець А.О.,
Міністерства доходів і зборів України, Міжрегіонального головного управління Міністерства доходів і зборів України - Центрального офісу з обслуговування великих платників - Павловича Д.М.,
Національного банку України − Вавдійчука О.А., Блажка К.А., -
розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «ОТП Банк» (далі - Товариство) до спеціалізованої державної податкової інспекції у м. Києві по роботі з великими платниками податків (правонаступником якої є окружна державна податкова служба - Центральний офіс з обслуговування великих платників податків Державної податкової служби, а її правонаступником є Міжрегіональне головне управління Міністерства доходів і зборів України - Центральний офіс з обслуговування великих платників; далі - СДПІ) про визнання недійсними та скасування податкових повідомлень-рішень,
в с т а н о в и л а:
У грудні 2007 року Товариство звернулося до суду з позовом, у якому з урахуванням уточнення позовних вимог просило визнати недійсними та скасувати податкове повідомлення-рішення СДПІ від 10 грудня 2007 року № 0000484310/3 про донарахування податкового зобов'язання з податку на додану вартість у сумі 10 059 грн 2 коп. (у тому числі 6706 грн 1 коп. основного платежу та 3353 грн 1 коп. штрафних санкцій), а також податкове повідомлення-рішення СДПІ від 7 грудня 2007 року № 0001014310/3, яким Товариству визначено податкове зобов'язання з податку на прибуток у сумі 11 462 845 грн 64 коп. (у тому числі 5 434 431 грн 58 коп. основного платежу та 6 028 415 грн 6 коп. штрафних санкцій).
На обґрунтування позову Товариство послалося, зокрема, на те, що воно правомірно не включило до валових доходів 2 202 567 грн 10 коп. розформованого страхового резерву під надані гарантії, а також правомірно включило до валових витрат 19 140 286 грн 59 коп. сформованого страхового резерву під надані гарантії, які є самостійними активними операціями банку, а створення страхового резерву за наданими банком гарантіями прямо передбачено пунктом 12.2 статті 12 Закону України від 28 грудня 1994 року № 334/94-ВР «Про оподаткування прибутку підприємств» (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі - Закон № 334/94-ВР).
Суди розглядали справу неодноразово.
Окружний адміністративний суд м. Києва постановою від 6 квітня 2012 року позов задовольнив частково: податкове повідомлення-рішення СДПІ від 7 грудня 2007 року № 0001014310/3 скасував у частині нарахування Товариству податкового зобов'язання з податку на прибуток у сумі 129 673 грн 10 коп. (у тому числі 86 448 грн 74 коп. основного платежу та 43 224 грн 37 коп. штрафних санкцій), у решті позову відмовив.
Київський апеляційний адміністративний суд постановою від 6 листопада 2012 року рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позову скасував та ухвалив у цій частині нову постанову про задоволення позовних вимог: скасував податкове повідомлення-рішення СДПІ від 7 грудня 2007 року № 0001014310/3 в частині донарахування Товариству податкового зобов'язання з податку на прибуток у сумі 11 333 172 грн 54 коп. (у тому числі 5 347 982 грн 85 коп. основного платежу та 5 985 190 грн 69 коп. штрафних санкцій) з тих мотивів, що витрати Товариства на формування резервів на покриття можливих втрат за кредитними операціями мають обов'язковий характер та підлягають включенню до валових витрат відповідно до підпунктів 12.2.1, 12.2.2 пункту 12.2 статті 12 Закону № 334/94-ВР. При цьому апеляційний суд до спірних відносин застосував, зокрема, підпункт 1.4 пункту 1, пункт 3 чинного на час виникнення спірних відносин Положення про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 6 липня 2000 року № 279 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 3 серпня 2000 року за № 474/4695).
Вищий адміністративний суд України ухвалою від 28 лютого 2013 року скасував рішення суду апеляційної інстанції та залишив у силі постанову суду першої інстанції.
У заяві про перегляд судових рішень Верховним Судом України з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС), Товариство просить скасувати ухвалу Вищого адміністративного суду України від 28 лютого 2013 року, посилаючись на неоднакове застосування касаційним судом підпункту 5.2.4 пункту 5.2 статті 5, підпунктів 12.2.1-12.2.4 пункту 12.2 статті 12 Закону № 334/94-ВР у системному взаємозв'язку зі статтею 36, частиною першою статті 59, статтею 61 Закону України від 20 травня 1999 року № 679-XIV «Про Національний банк України» (далі - Закон № 679-XIV). На обґрунтування заяви додано ухвалу Вищого адміністративного суду України від 22 травня 2013 року (справа № К/9991/69224/12), яка, на думку заявника, підтверджує неоднакове правозастосування.
Перевіривши наведені у заяві доводи, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України вважає, що у задоволенні заяви слід відмовити з таких підстав.
За приписами статті 237 КАС заява про перегляд судових рішень в адміністративних справах може бути подана виключно з мотивів: 1) неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; 2) встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом.
Суди встановили, що СДПІ у період з 21 лютого по 4 квітня 2007 року провела планову виїзну перевірку Товариства з питань дотримання податкового, валютного та іншого законодавства за період з 1 квітня 2004 року по 30 вересня 2006 року, за наслідками якої складено акт від 19 квітня 2007 року № 387/43-10/21685166. Під час перевірки виявлено, зокрема, формування Товариством за рахунок валових витрат страхового резерву у розмірі 19 140 286 грн 59 коп. за наданими ним гарантіями та авалями, вимог про виконання яких не надходило і фінансування не проводилося, фактична дебіторська заборгованість за якими була відсутня і на балансі не обліковувалася, а суми наданих, але не виплачених гарантій та авалів обліковувались на позабалансових рахунках. У цей же період позивач не включив до валового доходу 2 202 567 грн 10 коп. невикористаного розформованого страхового резерву.
У справі, що розглядається, касаційний суд, скасовуючи рішення апеляційного суду та залишаючи в силі рішення суду першої інстанції, виходив із того, що відповідно до підпункту 12.2.1 пункту 12.2 статті 12 Закону № 334/94-ВР правовою підставою створення страхового резерву за переліченими в ньому операціями є існування боргових відносин між банком як кредитором та його контрагентами, у тому числі за договорами гарантії та поручительства. Правомірність включення Товариством до валових витрат сум страхового резерву визначається, передусім, наявністю для цього підстав, передбачених підпунктом 12.2.1 пункту 12.2 статті 12 Закону № 334/94-ВР, а не відповідністю розміру створеного страхового резерву вимогам підпункту 12.2.3 пункту 12.2 цієї статті. За відсутності ризику при здійсненні кредитної операції віднесення банком до валових витрат сум страхового резерву за цією операцією суперечить вимогам зазначеної норми, а отже, є неправомірним. Оскільки позивач не виплачував суму, що становить основний борг за спірними гарантіями і авалями, то не виник і ризик неповернення цих коштів. За відсутності ризику при здійсненні кредитної операції віднесення банком до валових витрат сум страхового резерву за цією операцією суперечить вимогам зазначеної норми, а отже, на думку суду касаційної інстанції, є неправомірним.
При цьому до спірних відносин у цій справі суд касаційної інстанції застосував редакцію підпункту 12.2.1 пункту 12.2 статті 12 Закону № 334/94-ВР (викладену в Законі України від 1 липня 2004 року № 1957-IV «Про внесення змін до Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»), відповідно до якої будь-який банк, а також будь-яка небанківська фінансова установа, створена згідно з нормами відповідних законів, крім страхових компаній та недержавних пенсійних фондів <…>, зобов'язані створювати страховий резерв для відшкодування можливих втрат по основному боргу (без процентів та комісій) за всіма видами кредитів (у тому числі консолідованим іпотечним боргом), а також гарантій, порук, придбаних цінних паперів (у тому числі іпотечних сертифікатів з фіксованою дохідністю), інших активних банківських операцій, які відносяться до їх господарської діяльності згідно із законодавством.
У справі № К/9991/69224/12 касаційний суд, залишаючи ухвалою від 22 травня 2013 року без змін рішення судів попередніх інстанцій, виходив із того, що відповідно до підпункту 12.2.1 пункту 12.2 статті 12 Закону № 334/94-ВР з урахуванням вимог частини першої статті 59, статті 61 Закону № 679-XIV, пунктів 1.3, 1.4, абзацу другого пункту 1.9 Положення про порядок формування резерву під операції банків України з цінними паперами, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 2 лютого 2007 року № 31 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 5 березня 2007 року за № 189/13456; чинного на час виникнення спірних відносин), податковий орган не наділений повноваженнями робити будь-які висновки стосовно правомірності формування позивачем страхового резерву.
При цьому до спірних відносин касаційний суд застосував підпункт 12.2.1 пункту 12.2 статті 12 Закону № 334/94-ВР, відповідно до якого банки та небанківські фінансові установи, крім страхових компаній, недержавних пенсійних фондів, корпоративних інвестиційних фондів та адміністраторів недержавних пенсійних фондів, формують резерви для відшкодування збитків за всіма видами кредитних операцій (у тому числі гарантій, поручительств, акцептів та авалів, підтверджених акредитивів, зобов'язань з кредитування, консолідованого іпотечного боргу), коштами, розміщеними на кореспондентських рахунках в інших банках, придбаними цінними паперами (у тому числі іпотечними сертифікатами з фіксованою дохідністю), іншими активними банківськими операціями згідно із законодавством. Зазначена редакція цього підпункту викладена у Законі України від 23 червня 2009 року № 1533-VI «Про внесення змін до деяких законів України з метою подолання негативних наслідків фінансової кризи».
Отже, редакція підпункту 12.2.1 пункту 12.2 статті 12 Закону № 334/94-ВР, застосована в ухвалі касаційного суду від 22 травня 2013 року (справа № К/9991/69224/12), відрізняється від редакції, чинної на час виникнення спірних відносин у справі, що розглядається.
Окрім того, у справі № К/9991/69224/12 предметом судового розгляду була, зокрема, правомірність віднесення до валових витрат сформованих банком страхових резервів за придбаними та знеціненими борговими цінними паперами, тоді як у справі, що розглядається, - віднесення до валових витрат сформованих страхових резервів за наданими банком гарантіями та авалями. При цьому вимоги щодо формування банками таких резервів регулювалися різними нормативно-правовими актами Правління Національного банку України.
Таким чином, в обох наведених справах рішення касаційного суду ухвалені за установлених судами різних фактичних обставин справ на підставі різних норм матеріального права та за відсутності подібності правовідносин.
Сервіси для юристів