ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
10 червня 2015 року м. Київ
Судова палата у цивільних справах
Верховного Суду України в складі:
головуючого Яреми А.Г., суддів:Григор'євої Л.І., Охрімчук Л.І., Гуменюка В.І.,Сеніна Ю.Л., Лященко Н.П.,Сімоненко В.М.,за участю представника ОСОБА_8 та ОСОБА_9 - ОСОБА_10, представника ОСОБА_11 - ОСОБА_12 та представника ОСОБА_13 - ОСОБА_14,
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_8 до ОСОБА_11, ОСОБА_13, ОСОБА_15, треті особи - ОСОБА_16, ОСОБА_9, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, про витребування земельних ділянок, скасування рішень про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та визнання права власності на земельні ділянки, за зустрічним позовом ОСОБА_13 до ОСОБА_8 про визнання добросовісним набувачем земельної ділянки за заявою ОСОБА_8 та ОСОБА_9 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 серпня 2014 року,
в с т а н о в и л а :
У листопаді 2013 року ОСОБА_8 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_11, ОСОБА_13 та ОСОБА_15 із зазначеним вище позовом.
Позивач зазначав, що є власником спірних земельних ділянок на підставі договорів купівлі-продажу, укладених 19 березня 2011 року з ОСОБА_16 та ОСОБА_9
Посилаючись на те, що право власності на земельні ділянки, які є предметом спору, зареєстроване в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за відповідачами, ОСОБА_8 просив суд витребувати із чужого незаконного володіння ОСОБА_11, ОСОБА_13 та ОСОБА_15 спірні земельні ділянки та визнати за ним право власності на ці земельні ділянки. Крім того, на підставі -статті 378 Цивільного кодексу України (далі ЦК <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_843427/ed_2014_05_13/pravo1/T030435.html?pravo=1> України), статей 19 <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_500/ed_2014_05_09/pravo1/T041952.html?pravo=1>, 26 Закону України від 1 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_554/ed_2014_05_09/pravo1/T041952.html?pravo=1> (далі - Закон № 1952-IV) позивач заявив вимоги щодо скасування рішення про державну реєстрацію за відповідачами речових прав на земельні ділянки.
ОСОБА_13 звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_8 про визнання його добросовісним набувачем земельної ділянки. Свої вимоги ОСОБА_13 обґрунтовував тим, що відповідно до ЦК України він є добросовісним набувачем земельної ділянки, оскільки придбав її за відплатним договором, при цьому не знав і не міг знати про наявність судових спорів щодо цієї земельної ділянки та відповідно прав на неї інших осіб, зокрема ОСОБА_8
Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 12 березня 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Київської області від 12 червня 2014 року, в задоволенні позовних вимог ОСОБА_8 та ОСОБА_13 відмовлено.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 серпня 2014 року касаційну скаргу ОСОБА_8, ОСОБА_16 та ОСОБА_9 відхилено та залишено без змін судові рішення.
У грудні 2014 року ОСОБА_8 та ОСОБА_9 подали до Верховного Суду України через Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ заяву про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 серпня 2014 року.
У заяві про перегляд судового рішення ОСОБА_8 та ОСОБА_9 просять скасувати рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_8, ухвали апеляційного та касаційного судів та ухвалити нове рішення про задоволення позову ОСОБА_8 з підстави неоднакового застосування судами касаційної інстанції статей 125, 126 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) та статей 387, 388, 396 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 січня 2015 року справу допущено до провадження Верховного Суду України для перегляду ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 серпня 2014 року.
Для прикладу наявності неоднакового застосування судами касаційної інстанції норм матеріального права заявники посилаються на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 жовтня 2012 року, 12 лютого 2014 року, 26 лютого 2014 року, 14 травня 2014 року, 18 червня 2014 року (у справах № 6-13814св14 та № 6-7490св14), 2 липня 2014 року, 6 серпня 2014 року, 20 серпня 2014 року, 24 вересня 2014 року та 1 жовтня 2014 року, рішення цього ж суду від 4 липня 2012 року та 25 червня 2014 року, а також ухвалу Верховного Суду України від 1 вересня 2010 року, в яких, на їх думку, зазначені норми матеріального права застосовано по-іншому.
За змістом пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 12 лютого 2015 року № 192-VІІІ «Про забезпечення права на справедливий суд» заяви про перегляд Верховним Судом України рішень судів, що надійшли до судів касаційних інстанцій для вирішення питання про допуск справи до провадження Верховного Суду України та рішення за якими не було прийнято на день набрання чинності цим Законом, розглядаються у порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
У зв'язку із цим заява ОСОБА_8 та ОСОБА_9 підлягає розгляду за правилами Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) від 18 березня 2004 року в редакції, яка була чинною до змін, внесених згідно із Законом України від 12 лютого 2015 року № 192-VIII «Про забезпечення права на справедливий суд».
Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, пояснення представника ОСОБА_8 та ОСОБА_9 - ОСОБА_10, представника ОСОБА_11 - ОСОБА_12 та представника ОСОБА_13 - ОСОБА_14, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява не підлягає задоволенню.
За змістом статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися.
У справі, рішення в якій переглядається, судами встановлено, що попередніми власниками спірних земельних ділянок були: ОСОБА_20 відповідно до державного акта на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_2, виданого на підставі договору купівлі-продажу від 14 грудня 2006 року, та державного акта на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_1, виданого на підставі рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 14 липня 2011 року; ОСОБА_18 відповідно до державного акта на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_5, виданого на підставі договору купівлі-продажу від 14 грудня 2006 року; та ОСОБА_17 відповідно до державних актів на право власності на земельні ділянки серії НОМЕР_3 та № НОМЕР_4, виданих на підставі договору купівлі-продажу від 14 грудня 2006 року, та державних актів на право власності на земельні ділянки серії НОМЕР_6 та № НОМЕР_7, виданих на підставі рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 14 липня 2011 року.
19 березня 2011 року між ОСОБА_16 та ОСОБА_8 було укладено договори купівлі-продажу № 467 та № 470, за якими ОСОБА_16 передав у власність позивачу належні йому на підставі договорів купівлі-продажу дві земельні ділянки, які є предметом спору.
Того ж дня ОСОБА_9 уклав з ОСОБА_8 договори купівлі-продажу № 461 та № 464 ще двох спірних земельних ділянок, які належали йому на підставі попередньо укладених договорів купівлі-продажу.
Договори купівлі-продажу від 19 березня 2011 року були зареєстровані в Державному реєстрі правочинів. На державних актах про право власності на земельні ділянки нотаріусом, який зазначені договори купівлі-продажу посвідчував, зроблено відмітки про відчуження спірних земельних ділянок.
Крім того, суди встановили, що ОСОБА_16 та ОСОБА_9 право власності на спірні земельні ділянки не зареєстроване.
Станом на момент розгляду справи право власності на спірні земельні ділянки зареєстроване за ОСОБА_11, ОСОБА_13 та ОСОБА_15 на підставі договорів купівлі-продажу від 27 червня 2013 року, 2 липня 2013 року та 22 серпня 2013 року відповідно.
Застосувавши при ухваленні рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_8 положення статті 125 ЗК України (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) та статей 387, 388 ЦК України, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, керувався тим, що в ОСОБА_16, ОСОБА_9 та ОСОБА_8 не виникло право власності на спірні земельні ділянки, оскільки вони не здійснили державної реєстрації цих прав в установленому Законом № 1952-IV та статтею 125 ЗК України порядку.
Сервіси для юристів