П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
9 грудня 2014 рокум. Київ
Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі:
головуючогоКривенка В.В., суддів:Гриціва М.І., Гусака М.Б., Коротких О.А., Кривенди О.В., Маринченка В.Л., Панталієнка П.В., Прокопенка О.Б., Терлецького О.О., -розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом приватного виробничо-комерційного підприємства «Супутник» (далі - Підприємство) до Тисменицької міжрайонної державної податкової інспекції Івано-Франківської області Державної податкової служби України (далі - МДПІ), третя особа - товариство з обмеженою відповідальністю «Транспортно-експедиційна компанія «Київ-Логістик» (далі - Товариство), про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень,
в с т а н о в и л а:
У червні 2011 року Підприємство звернулося до суду із позовом до МДПІ, у якому просило визнати протиправними та скасувати податкові повідомлення-рішення форми «Р» від 24 червня 2011 року: № 0001192330, яким позивачу визначено податкове зобов'язання з податку на додану вартість (далі - ПДВ) з вироблених в Україні товарів/робіт, послуг усього в сумі 86 475 грн, з яких 69 180 грн - основний платіж та 17 295 грн - штрафні (фінансові) санкції; № 0001182330, яким Підприємству визначено податкове зобов'язання з податку на прибуток приватних підприємств усього в сумі 112 495 грн, з яких 89 996 грн - основний платіж та 22 499 грн - штрафні (фінансові) санкції (далі - повідомлення-рішення №№ 0001192330, 0001182330 відповідно).
Обґрунтовуючи позов, Підприємство зазначило, що відповідач за результатами проведеної документальної позапланової невиїзної перевірки позивача з питань правильності визначення повноти нарахування та своєчасності сплати ПДВ та податку на прибуток по взаємовідносинах із Товариством за період з 1 червня 2008 року по 31 грудня 2009 року встановив порушення позивачем частини п'ятої статті 203, частин першої та другої статті 215, статті 216 Цивільного кодексу України, підпункту 7.2.1 пункту 7.2 та підпункту 7.4.5 пункту 7.4 статті 7 Закону України від 3 квітня 1997 року № 168/97-ВР «Про податок на додану вартість» (чинного на час виникнення спірних відносин), підпункту 5.3.9 пункту 5.3 статті 5 Закону України від 28 грудня 1994 року № 334/94-ВР «Про оподаткування прибутку підприємств» (чинного на час виникнення спірних відносин). Позивач вважає, що повідомлення-рішення №№ 0001192330, 0001182330 є протиправними, оскільки факт виконання договірних зобов'язань між ним і Товариством підтверджується первинними документами укладених господарських операцій, належним чином оформленими податковими накладними, платіжними дорученнями, іншими документами, що вказують на реальне настання наслідків згідно з укладеними актами здачі-приймання робіт (надання послуг).
На думку МДПІ, правочини (договори), укладені Товариством із Підприємством щодо надання транспортних послуг та оренди автомобілів, є нікчемними та такими, що не спрямовані на реальне настання наслідків, які зумовлені цими ж правочинами, а тому позивач за період, що перевірявся, неправомірно відніс до складу податкового кредиту суму ПДВ у розмірі 69 180 грн за операціями, що проведені на підставі вищевказаних правочинів, та завищив валові витрати по взаємовідносинах із Товариством на суму 359 984 грн, у результаті чого було занижено податок на прибуток на суму 89 996 грн.
За результатами перевірки складено акт від 10 червня 2011 року № 1409/23-10/31889963, на підставі якого прийнято оспорювані податкові повідомлення-рішення.
Івано-Франківський окружний адміністративний суд постановою від 17 серпня 2011 року у задоволенні позовних вимог відмовив.
Львівський апеляційний адміністративний суд постановою від 30 серпня 2012 року рішення суду першої інстанції скасував, позовні вимоги Підприємства задовольнив.
Не погоджуючись із таким рішенням, відповідач, посилаючись на допущені апеляційним судом порушення норм матеріального та процесуального права, подав касаційну скаргу.
Ухвалою від 17 вересня 2012 року Вищий адміністративний суд України на підставі пункту 5 частини п'ятої статті 214 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) відмовив МДПІ у відкритті касаційного провадження.
У жовтні 2012 року МДПІ знову подала касаційну скаргу до Вищого адміністративного суду України, за результатами розгляду якої суд касаційної інстанції виніс оскаржувану ухвалу від 16 липня 2014 року, якою рішення суду апеляційної інстанції скасував, а постанову Івано-Франківського адміністративного суду від 17 серпня 2011 року залишив у силі.
Не погоджуючись із рішенням суду касаційної інстанції, Підприємство звернулось із заявою про його перегляд Верховним Судом України з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 237 КАС, у якій просить скасувати ухвалу Вищого адміністративного суду України від 16 липня 2014 року, а справу направити на новий касаційний розгляд до цього ж суду. На обґрунтування заяви додало копію ухвали Вищого адміністративного суду України від 17 вересня 2012 року, яка, на думку заявника, підтверджує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права.
Перевіривши наведені заявником доводи та не обговорюючи при цьому застосування судом норм податкового законодавства, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню з таких підстав.
Забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішень адміністративного суду, крім випадків, установлених цим Кодексом, є одним із принципів здійснення правосуддя в адміністративних судах (пункт 6 частини першої статті 7 КАС).
За правилами частини п'ятої статті 214 КАС суддя-доповідач відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі у випадках, якщо: 1) справа не підлягає касаційному розгляду у порядку адміністративного судочинства; 2) справа не переглядалася в апеляційному порядку; 3) є ухвала про закриття касаційного провадження у зв'язку з відмовою цієї особи від касаційної скарги на це саме судове рішення; 4) є ухвала про відмову у задоволенні касаційної скарги цієї особи або про відмову у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою на це саме судове рішення; 5) касаційна скарга є необґрунтованою і викладені в ній доводи не викликають необхідності перевірки матеріалів справи.
Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи уподовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Європейський суд з прав людини у справі «Brumarescu v. Romania» від 28 листопада 1999 року наголосив, що «право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, слід тлумачити в контексті Преамбули Конвенції, яка, зокрема, проголошує верховенство права як складову частину спільної спадщини Договірних держав. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, згідно з яким у разі остаточного вирішення спору судами їхнє рішення, що набрало законної сили, не може ставитися під сумнів». «Принцип юридичної визначеності вимагає поваги до принципу res judicata, тобто поваги до остаточного рішення суду. Згідно з цим принципом жодна сторона не має права вимагати перегляду остаточного та обов'язкового до виконання рішення суду лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі» (справа «Ryabykh v. Russia» від 24 липня 2003 року).
Вищий адміністративний суд України ухвалою від 17 вересня 2012 року відповідно до пункту 5 частини п'ятої статті 214 КАС відмовив МДПІ у відкритті касаційного провадження на постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 30 серпня 2012 року, вказавши, що касаційна скарга необґрунтована, а рішення апеляційного суду відповідає усталеній практиці касаційного суду та Верховного Суду України в цій категорії справ.
Таким чином, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що суд касаційної інстанції, відкриваючи касаційне провадження за скаргою відповідача та вирішуючи спір по суті, за наявності ухвали Вищого адміністративного суду України від 17 вересня 2012 року про відмову відповідачу у відкритті касаційного провадження, залишив поза увагою пункт 1 статті 6 Конвенції стосовно «права на справедливий суд».
Ураховуючи наведене, рішення суду касаційної інстанції у справі, що розглядається, не ґрунтується на правильному застосуванні норм матеріального права, в цьому випадку пункту 1 статті 6 Конвенції, а тому ухвала Вищого адміністративного суду України від 16 липня 2014 року відповідно до частини другої статті 243 КАС підлягає скасуванню, а справа - направленню на новий касаційний розгляд.
Керуючись статтями 241-243 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України
п о с т а н о в и л а:
Заяву приватного виробничо-комерційного підприємства «Супутник» задовольнити.
Ухвалу Вищого адміністративного суду України від 16 липня 2014 року скасувати, справу направити на новий касаційний розгляд.
Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 2 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий В.В. КривенкоСудді: М.І. Гриців М.Б. Гусак О.А. Коротких О.В. Кривенда В.Л. Маринченко П.В. Панталієнко О.Б. Прокопенко О.О. Терлецький
Сервіси для юристів