ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
9 листопада 2016 року м. КиївСудова палата у цивільних справах
Верховного Суду України у складі:
головуючого Романюка Я.М.,суддів:Гуменюка В.І.,Охрімчук Л.І., Лященко Н.П.,Сімоненко В.М.,
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Вердикт Фінанс» до ОСОБА_8, ОСОБА_7, ОСОБА_6 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою ОСОБА_8 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 січня 2016 року та рішення апеляційного суду м. Києва від 2 липня 2015 року,
в с т а н о в и л а :
У лютому 2014 року товариство з обмеженою відповідальністю «Вердикт Фінанс» (далі - ТОВ «Вердикт Фінанс») звернулось до суду з позовом до ОСОБА_8, ОСОБА_7, ОСОБА_6 про стягнення заборгованості за кредитним договором, посилаючись на те, що за умовами кредитного договору від 22 липня 2008 року, укладеного між відкритим акціонерним товариством «Універсальний Банк Розвитку та Партнерства» (далі - ВАТ «Універсальний Банк Розвитку та Партнерства»), правонаступником якого є ТОВ «Вердикт Фінанс», та ОСОБА_8, останній отримав кредит у сумі 10 330 доларів США з виплатою 23 % річних строком до 21 липня 2010 року.
Виконання умов указаного договору забезпечено окремими договорами поруки від 22 липня 2008 року, укладеними між ВАТ «Універсальний Банк Розвитку та Партнерства» та ОСОБА_7 і ОСОБА_6
Неналежне виконання ОСОБА_8 умов кредитного договору призвело до утворення заборгованості, яка станом на 10 жовтня 2013 року склала 80 054, 60 грн., та добровільно не сплачена.
Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 26 серпня 2014 року у задоволенні позову відмовлено.
Справа в апеляційному порядку розглядалась судами неодноразово. Останнім рішенням апеляційного суду м. Києва від 2 липня 2015 року рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 26 серпня 2014 року скасовано та ухвалено нове, яким позов задоволено частково.
Стягнуто з ОСОБА_8 на користь ТОВ «Вердикт Фінанс» 80 054,60 грн.
У задоволенні позову в іншій частині відмовлено.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 січня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_8 відхилено, рішення апеляційного суду м. Києва від 2 липня 2015 року залишено без змін.
У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_8 просить скасувати рішення судів касаційної та апеляційної інстанцій та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, та на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статті 261, частини першої статті 264 ЦК України.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи заяви, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню.
На підставі статті 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним.
Судами встановлено, що 22 липня 2008 року між ВАТ «Універсальний Банк Розвитку та Партнерства» та ОСОБА_8 був укладений кредитний договір № 57М, за умовами якого ОСОБА_8, як позичальнику, було надано кредит в іноземній валюті у сумі 10 330 доларів США з виплатою 23 % річних строком до 21 липня 2010 року.
22 липня 2008 року між ВАТ «Універсальний Банк Розвитку та Партнерства» та ОСОБА_7 було укладено договір поруки № 57М-П1, за умовами якого остання зобов'язалась солідарно з позичальником ОСОБА_8 відповідати перед кредитором за зобов'язаннями, що виникають з зазначеного кредитного договору. Аналогічний договір поруки було укладено між ВАТ «Універсальний Банк Розвитку та Партнерства» та ОСОБА_6
15 липня 2010 року між відкритим акціонерним товариством «БГ Банк», який є правонаступником ВАТ «Універсальний Банк Розвитку та Партнерства», та ТОВ «Вердикт Фінанс» було укладено договір відступлення права вимоги, за яким первісний кредитор передав позивачу право вимоги всіх грошових зобов'язань за кредитним договором № 57М до відповідача - ОСОБА_8
Станом на 10 жовтня 2013 року сума заборгованості відповідача в гривневому еквіваленті становила 80 054 грн. 60 коп., яка складається з : заборгованості по кредиту - 70 382 грн. 17 коп.; заборгованості по процентах - 7 560 грн. 94 коп.; трьох відсотків річних від простроченої суми заборгованості - 2 111 грн. 49 коп., що підтверджується наданими позивачем розрахунками, також вказана сума визначена у додатку № 1 до договору відступлення права вимоги від 15 липня 2010 року.
Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову у зв'язку зі спливом строку позовної давності суд першої інстанції виходив із того, що не отримавши відповідні кошти в строк визначений спірним кредитним договором позивач з того часу мав право звернутися до суду з даним позовом протягом трьох років, проте звернувся - лише у січні 2014 року, тобто строк, у межах якого позивач міг звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права, сплинув. У позовній заяві позивач не обґрунтував поважності причин пропущення строку позовної давності, не встановлено наявності таких причин і в судовому засіданні.
Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив із того, що позов подано належним позивачем, а перебіг позовної давності переривався вчиненням боржником дії, яка свідчить про визнання ним боргу, і таке останнім не спростовано, а саме з розрахунку заборгованості за кредитним договором 2 квітня 2012 року боржником ОСОБА_8 було сплачено ТОВ «Вердикт Фінанс» у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором 1000 грн.
У наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 травня 2014 року та від 1 червня 2016 року суд касаційної інстанції виходив із того, що вчинення боржником дій з виконання зобов'язання вважається таким, що перериває перебіг позовної давності лише за умови, коли такі дії здійснено уповноваженою на це особою, яка представляє боржника у відносинах з кредитором у силу закону, на підставі установчих документів або довіреності.
У наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 квітня 2015 року суд касаційної інстанції виходив із того, що висновок судів про те, що в даному випадку перебіг позовної давності переривається, без надання достовірних підтверджень того, що саме відповідачкою були здійснені операції в терміналах самообслуговування по поповненню її платіжної картки, є необґрунтованими та всупереч статті 60 ЦПК України ґрунтується на припущеннях, у зв'язку із відсутністю підтверджень неможливості необмеженого кола осіб вчиняти згадані дії за наявності у них номера картки та/або рахунку.
У наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 лютого 2015 року суд касаційної інстанції виходив із того, що проплата заборгованості була здійснена поза межами п'ятирічного строку позовної давності, окрім того, жодного доказу того, що саме ОСОБА_2 здійснив таку проплату банком не надано, а наданий розрахунок заборгованості із зазначенням проплати в цей день доказом бути не може.
Сервіси для юристів