П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
8 червня 2016 року м. Київ
Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:
головуючого Яреми А.Г., суддів:Гуменюка В.І.,Охрімчук Л.І.,Романюка Я.М., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Автофінанс» про захист прав споживача, визнання договору недійсним та стягнення коштів за заявою ОСОБА_6 про перегляд рішення Апеляційного суду Харківської області
від 2 вересня 2015 року, ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 листопада 2015 року,
в с т а н о в и л а:
У березні 2015 року ОСОБА_6 звернувся до суду із зазначеною позовною заявою, посилаючись на те, що 18 лютого 2015 року між ним та товариством з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Автофінанс» (далі - ТОВ «ЛК «Автофінанс») укладено договір фінансового лізингу на придбання автотранспортного засобу Geely GC 6 basic, під час укладення якого позивача введено в оману щодо обставин, які мають істотне значення, а тому він вважає цей правочин недійсним. Відповідач порушив права позивача як споживача, оскільки під час укладення спірного договору застосував нечесну підприємницьку діяльність, не надавши йому достатньо часу для прийняття свідомого рішення, що призвело до того, що в договорі зазначена інша марка автомобіля, ніж ОСОБА_6 бажав отримати, зокрема замість автомобіля Samand SE, вказано автомобіль Geely GC 6 basic, який удвічі дорожчий. Крім того, умови оспорюваного правочину порушують положення Закону України від 12 травня 1991 року № 1023-XII «Про захист прав споживачів» (далі - Закон
№ 1023-XII), оскільки є несправедливими в цілому, суперечать принципу добросовісності, що є підставою для визнання такого договору недійсним. До того ж навіть після підписання договору ОСОБА_6 було неодноразово введено в оману щодо умов виконання договірних зобов'язань, що в подальшому завдало йому шкоди як споживачу.
ОСОБА_6 просив визнати недійсним договір фінансового лізингу від 18 травня 2015 року та стягнути з ТОВ «ЛК «Автофінанс» на свою користь сплачені 97 тис. 869 грн.
Червонозаводський районний суд м. Харкова рішенням від 30 червня
2015 року позов задовольнив, ухвалив: визнати недійсним договір фінансового лізингу від 18 травня 2015 року, укладений між ОСОБА_6 та
ТОВ «ЛК «Автофінанс»; стягнути з ТОВ «ЛК «Автофінанс» на користь ОСОБА_6 97 тис. 869 грн.
Апеляційний суд Харківської області рішенням від 2 вересня 2015 року ухвалив рішення суду першої інстанції скасувати, у задоволенні позову відмовити.
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 4 листопада 2015 року постановила зазначене рішення апеляційного суду залиши без змін.
У заяві ОСОБА_6 про перегляд судових рішень порушується питання про скасування рішення апеляційного суду й ухвали суду касаційної інстанції та залишення в силі рішення суду першої інстанції з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) підстав: неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 18, 19 Закону № 1023-XII, статей 203, 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).
На підтвердження зазначених підстав подання заяви ОСОБА_6 посилається на ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від:
31 серпня 2015 року у справі за позовом фізичної особи до ТОВ «ЛК «Автофінанс» про визнання недійсним договору фінансового лізингу та стягнення коштів (№ 6-27177ск15);
4 листопада 2015 року у справі за позовом фізичної особи до ТОВ «ЛК «Автофінанс» про захист прав споживача, визнання договору фінансового лізингу недійсним та стягнення коштів (№ 6-26066св15).
Крім того, ОСОБА_6 у заяві про перегляд судових рішень посилається на постанови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від:
11 вересня 2013 року у справі за позовом публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» до фізичних осіб про звернення стягнення на предмет іпотеки та зустрічним позовом фізичної особи до публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» про визнання договору іпотеки недійсним (№ 6-52цс13);
16 грудня 2015 року у справі за позовом фізичної особи до ТОВ «ЛК «Автофінанс» про захист прав споживачів, визнання договору недійним та стягнення коштів (№ 6-2766цс15).
Так, за результатами розгляду касаційної скарги у справі № 6-27177ск15 суд касаційної інстанції відмовив у відкритті касаційного провадження в справі й по суті погодився з висновками судів попередніх інстанцій щодо задоволення позовних вимог про визнання недійсним договору фінансового лізингу та стягнення суми коштів адміністративного платежу з таких підстав. Статтею 16 Закону України від 16 грудня 1997 року № 723/97-ВР «Про фінансовий лізинг» (далі - Закон № 723/97-ВР) встановлено, що лізингові платежі можуть включати: а) суму, яка відшкодовує частину вартості предмета лізингу; б) платіж як винагороду лізингодавцю за отримане у лізинг майно; в) компенсацію відсотків за кредитом; г) інші витрати лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з виконанням договору лізингу. За положеннями цієї статті адміністративний платіж не відноситься до витрат лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з виконанням договору лізингу. Однак відповідач при укладанні договору фінансового лізингу завуалював призначення адміністративного платежу в розмірі 40 тис. грн під вигляд «платіж за договором», який за умовами договору не повертається в жодному випадку. Відповідач не обґрунтував співмірності розміру адміністративного платежу за перевірку, розгляд та підготовку документів для укладення договору і вартості виконаної послуги, яка в розумінні статті 16 Закону № 723/97-ВР не вважається лізинговим платежем, а фактично полягала лише у виготовленні типової форми договору. Оспорюваний договір фінансового лізингу містить несправедливі умови, визначені частиною третьою статті 18 Закону № 1023-XII, а саме: встановлення жорстких обов'язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв'язку з розірванням або невиконанням ним договору; надання продавцю (виконавцю, виробнику) права розірвати договір зі споживачем на власний розсуд, якщо споживачеві таке право не надається; установлення обов'язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору; надання продавцю (виконавцю, виробнику) можливості збільшувати ціну без надання споживачеві права розірвати договір у разі збільшення ціни порівняно з тією, що була погоджена на момент укладення договору. Отже, існує невідповідність положень договору фінансового лізингу принципам добросовісності, розумності, справедливості, рівності сторін у договорі; умови договору призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін та завдають шкоди споживачеві;
Постановляючи ухвалу № 6-26066св15, якою скасовано рішення апеляційного суду та справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, касаційний суд керувався тим, що суд неповно з'ясував фактичні обставини справи і допустив порушення норм процесуального права;
У постанові від 11 вересня 2013 року (№ 6-52цс13) Верховний Суд України висловив правову позицію про те, що іпотека як вид застави припиняється в разі припинення основного зобов'язання (кредитного договору). Зважаючи на це, припинення юридичної особи у зв'язку з визнанням її банкрутом є підставою для припинення іпотеки, оскільки зобов'язання за кредитним договором припиняється;
У постанові від 16 грудня 2015 року (№ 6-2766цс15) Верховний Суд України, скасовуючи судові рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій і залишаючи в силі рішення суду першої інстанції, яким частково задоволено позовні вимоги та визнано недійсним договір фінансового лізингу й стягнуто з ТОВ «ЛК «Автофінанс» на користь позивача авансовий платіж, виходив з того, що згідно із частиною другою статті 18 Закон № 1023-XII умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживачу. Умови договору кваліфікуються як несправедливі, якщо вони одночасно, по-перше, порушують принцип добросовісності (пункт 6 частини першої статті 3, частина третя статті 509 ЦК України); по-друге, призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін; по-третє, завдають шкоди споживачеві. Несправедливими за частиною третьою статті 18 Закону № 1023-XII є, зокрема, умови договору про: виключення або обмеження прав споживача стосовно продавця (виконавця, виробника) або третьої особи в разі повного або часткового невиконання чи неналежного виконання продавцем (виконавцем, виробником) договірних зобов'язань, включаючи умови про взаємозалік, зобов'язання споживача з оплати та його вимог у разі порушення договору з боку продавця (виконавця, виробника); встановлення жорстких обов'язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця (пункти 2, 3); надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв'язку з розірванням або невиконанням ним договору (пункт 4).
Натомість у справі, яка переглядається, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, виходив з того, що суд не встановив наявності одночасно всіх ознак, які свідчать про те, що умови договору є несправедливими відповідно до приписів статті 18 Закону № 1023-XII, тому відсутні правові підстави для визнання цього договору недійсним. За змістом договору фінансового лізингу адміністративний платіж у розмірі 10 % вартості предмета лізингу є фактично платежем, який спрямований на утримання лізингодавця, оскільки останній не може діяти безоплатно, що відповідає вимогам статті 16 Закон № 723/97-ВР.
Надана заявником ухвала колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 грудня 2015 року (№ 6-2766цс15) не свідчить про неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, оскільки порівняння змісту цього судового рішення зі змістом судового рішення, про перегляд якого подано заяву, не дає підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ з тотожними предметами спору, підставами позову та з аналогічними обставинами й однаковим регулюванням норм матеріального права у спірних правовідносинах дійшов протилежних висновків щодо заявлених вимог.
Порівняння змісту постанови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 11 вересня 2013 року (№ 6-52цс13) зі змістом ухвали суду касаційної інстанції, про перегляд якої подано заяву, не дає підстав для висновку про те, що зазначена ухвала суду касаційної інстанції не відповідає викладеним у вказаній постанові Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
Сервіси для юристів