П ОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
8 червня 2016 року м. Київ
Судова палата у цивільних справах
Верховного Суду України в складі:
головуючого Сімоненко В.М.,суддів:Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7, треті особи: ОСОБА_8, ОСОБА_9, про стягнення суми боргу за заявою ОСОБА_7 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 грудня 2014 року,
в с т а н о в и л а :
У серпні 2014 року ОСОБА_10 звернувся до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що відповідач не повернув у повному розмірі суму позики за договором від 9 січня 2010 року, у зв'язку з чим просив стягнути борг з урахуванням індексу інфляції, процентів за користування коштів та пені за несвоєчасне виконання зобов'язань, а всього 11 тис. 792 грн 42 коп.
Рішенням Броварського міськрайонного суду Київської області від 2 жовтня 2014 року у задоволенні позову відмовлено.
Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 19 листопада 2014 року зазначене рішення міськрайонного суду скасовано й позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_7 на користь ОСОБА_6 суму боргу за договором позики в розмірі 5 тис. грн., інфляційні втрати в сумі 2 тис. 207 грн 26 коп., проценти за користування коштами в розмірі 883 грн 38 коп. та 3 тис. 701 грн 68 коп. пені за несвоєчасне виконання зобов'язання, а всього 11 тис. 792 грн 42 коп.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 грудня 2014 року відмовлено ОСОБА_7 у відкритті касаційного провадження за його касаційною скаргою на рішення Апеляційного суду м. Києва від 19 листопада 2014 року.
У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_7 просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 грудня 2014 року з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), - неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції норм матеріального права та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постановах Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме пункту 1 частини другої статті 258, частини четвертої статті 267, статті 1048 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).
На підтвердження своїх доводів ОСОБА_7 наводить ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 вересня 2015 року (справа №6-23804св15), 28 жовтня 2015 року (справа №6-8261ск15), 15 липня 2015 року (справа №6-17654ск15) та постанову Верховного Суду України від 30 вересня 2015 року (№6-154цс15).
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи заявника, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
Згідно з пунктами 1, 4 статті 355 ЦПК України <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/ed_2015_09_01/pravo1/T041618.html?pravo=1> заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана виключно з підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
У справі, яка переглядається, судами встановлено, що 9 січня 2010 між ОСОБА_6 та ОСОБА_7 було укладено договір позики, за умовами якого позивач передав відповідачу в борг грошові кошти в сумі 7 тис. грн, які останній зобов'язався повернути у строк, визначений власноруч написаною розпискою.
У червні та липні 2013 року ОСОБА_7 у рахунок погашення боргу передав ОСОБА_6 грошові кошти в сумі 2 тис. грн, решта позики до теперішнього часу не повернута.
Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції, виходив з того, що позивач пропустив строк звернення до суду, про застосування наслідків якого відповідач відповідно до статті 267 ЦК України заявив відповідне клопотання до ухвалення судом рішення по суті спору.
Скасовуючи рішення суду та задовольняючи позовні вимоги в повному обсязі, суд апеляційної інстанції, з яким погодився й касаційний суд, виходив з того, що вчинення відповідачем дій щодо часткового погашення суми боргу перервало перебіг строку позовної давності, тому позивач не пропустив визначений статтею 257 ЦК України строк звернення до суду з даним позовом і відповідно на його користь підлягає стягненню неповернута сума основного боргу в розмірі 5 тис. грн, інфляційні втрати в розмірі 2 тис. 207 грн 26 коп., проценти за користування коштами в розмірі 883 грн 38 коп. та пеня з розрахунку двох облікових ставок Національного банку України (далі - НБУ) за весь час прострочення виконання в розмірі 3 тис. 701 грн 42 коп.
Постанова Верховного Суду України від 30 вересня 2015 року (№6-154цс15) не може братися до уваги на підтвердження підстави перегляду судових рішень, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 ЦПК України, оскільки суд зробив висновок про застосування позовної давності за вимогами кредитора про повернення кредиту, погашення якого відповідно до умов договору визначено періодичними щомісячними платежами, отже, її постановлено у справі з іншими фактичними обставинами, іншим суб'єктним складом та предметом позову, ніж у справі, судове рішення в якій просить переглянути заявник.
Разом з тим в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 вересня 2015 року (справа № 6-23804св15), на яку як на приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми матеріального права посилається у своїй заяві ОСОБА_7, касаційний суд погодився з висновками суду апеляційної інстанції щодо зменшення розміру заборгованості за рахунок обчислення розміру пені за останній рік, тобто в межах визначеного статтею 258 ЦК України строку, з урахуванням відповідного клопотання відповідача.
В ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 жовтня 2015 року (справа №6-8261ск15) касаційний суд, передаючи справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, указав на неправильне застосування положень статті 1048 ЦК України та необґрунтоване застосування судом подвійної облікової ставки НБУ при визначені розміру пені, оскільки цією нормою передбачено стягнення процентів за користування грошима на рівні облікової ставки НБУ.
Ухвалою від 15 липня 2015 року (справа № 6-17654ск15) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ погодився з висновками суду апеляційної інстанції про відсутність правових підстав для стягнення пені відповідно до статті 1048 ЦК України, оскільки договором позики не передбачено такого виду відповідальності.
Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, зокрема статей 258, 267, 1048 ЦК України.
Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.
Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Таким чином, письмова форма договору позики з огляду на його реальний характер є доказом не лише факту укладення договору, а й передачі грошової суми позичальнику.
Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).
Сервіси для юристів