П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
7 жовтня 2015 року м. Київ
Судова палата у цивільних справах
Верховного Суду України у складі:
Головуючого Романюка Я.М.,Суддів:Гуменюка В.І.,Сеніна Ю.Л., Лященко Н.П.,Сімоненко В.М., Охрімчук Л.І.,Яреми А.Г.,
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_8 до публічного акціонерного товариства «Акціонерний банк «Експрес Банк», треті особи: ОСОБА_9, Шевченківська районна у м. Києві державна адміністрація, про визнання договору іпотеки недійсним за заявою ОСОБА_8 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 травня 2015 року,
в с т а н о в и л а :
У липні 2014 року ОСОБА_8 звернулася до суду з позовом до публічного акціонерного товариства «Акціонерний банк «Експрес Банк» (далі - ПАТ «АБ «Експрес Банк»), треті особи: ОСОБА_9, Шевченківська районна у м. Києві державна адміністрація, в якому просила визнати недійсним договір іпотеки від 26 липня 2005 року, укладений між ОСОБА_9 та АБ «Експрес Банк», правонаступником якого є ПАТ «АБ «Експрес Банк», за яким в іпотеку передано квартиру АДРЕСА_2. В обґрунтування позову позивачка зазначала, що рішенням Печерського районного суду м. Києва від 6 березня 2014 року, яке набрало законної сили, встановлено факт її проживання з ОСОБА_9 однією сім'єю, а вищезазначену квартиру визнано їх спільною сумісною власністю. На порушення ст. 6 Закону України «Про іпотеку» договір іпотеки було укладено без її письмової згоди, посвідченої нотаріально.
Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 13 лютого 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 14 квітня 2015 року, у позові ОСОБА_8 відмовлено.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 травня 2015 року ОСОБА_8 відмовлено у відкритті касаційного провадження.
У заяві ОСОБА_8 просить переглянути судові рішення, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, а саме статей 203, 369 ЦК України, статті 74 СК України та статті 6 Закону України «Про іпотеку», що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, пояснення представника ПАТ «АБ «Експрес Банк» Андрієнко С.В. на заперечення заяви, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню.
На підставі ст. 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним.
Судом установлено, що 26 липня 2005 року між АБ «Експрес Банк», правонаступником якого є ПАТ «АБ «Експрес Банк», укладено договір про відкриття кредитної лінії № 35-05/кл, відповідно до пункту 1.1. якого кредитодацевь зобов'язується відкрити позичальнику відновлювальну кредитну лінію в сумі 800 000 доларів США строком на 60 місяців з 26 липня 2005 року по 26 липня 2010 року зі сплатою 12 % річних та надати в її межах позичальнику кредит на придбання майна та інші поточні потреби, а позичальник зобов'язується повернути отриманий кредит, сплатити проценти за його користування, сплатити інші платежі за кредитом у встановленому договором розмірі та у визначені строки, виконати інші зобов'язання, передбачені договором, в повному обсязі. З подальшим внесенням змін до вищевказаного договору кредитний ліміт був збільшений до 8 585 000 грн.
З метою забезпечення виконання ОСОБА_9 зобов'язань за кредитним договором 26 липня 2005 року між ПАТ «АБ «Експрес Банк» та ОСОБА_9 було укладено договір іпотеки, згідно з яким останнім передано в іпотеку банку квартиру АДРЕСА_2, яка належить позичальнику на праві власності відповідно до договору купівлі-продажу квартири.
Відповідно до пункту 8 договору купівлі-продажу вищезазначеної квартири, посвідченого 18 квітня 2005 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Ракитянським В.А., покупець ОСОБА_9 повідомив, що він у шлюбі не перебуває та майно належить йому на праві особистої приватної власності, що підтверджується свідоцтвом про розірвання шлюбу.
В анкетах позичальника від 22 липня 2005 року, від 23 квітня 2007 року, від 23 квітня 2008 року, які подавались до АБ «Експрес Банк», ОСОБА_9 зазначав, що він не одружений, дітей, у тому числі неповнолітніх, не має.
Згідно з пунктом 1.4. договору іпотеки іпотекодавець свідчить, що предмет іпотеки належить йому на праві особистої приватної власності, нікому іншому не проданий, не подарований, не переданий в іпотеку, не наданий в оренду, в спорі, під забороною, арештом та в податковій заставі не перебуває, не є внеском до статутних фондів підприємств або предметом шлюбного договору, прав третіх осіб на нього немає.
Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 25 квітня 2012 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 15 серпня 2012 року, у зв'язку з порушенням зобов'язань за кредитним договором та наявністю заборгованості у розмірі 13 967 892 грн. 59 коп. звернуто стягнення на предмет іпотеки - квартиру АДРЕСА_2. Відповідно до довідок КП ЖЕК «Центральна» № 221 від 11 травня 2007 року та № 198 від 13 березня 2008 року у квартирі АДРЕСА_2 зареєстрованих осіб немає.
Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 6 березня 2014 року, яке набрало законної сили, встановлено факт проживання ОСОБА_8 та ОСОБА_9 однією сім'єю без реєстрації шлюбу з квітня 1993 року та визнано спільною сумісною власністю ОСОБА_8 та ОСОБА_9 квартиру АДРЕСА_3, квартиру АДРЕСА_4 та квартиру АДРЕСА_2.
Ухвалюючи рішення про відмову в позові, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що юридичний факт проживання чоловіка та жінки однією сім'єю, встановлення належності їм майна на праві спільної сумісної власності пов'язується з набранням законної сили рішенням суду та такий факт на час укладення договору іпотеки встановлений не був. На час укладення договору іпотеки єдиним власником квартири був ОСОБА_9 Крім того, позивачем не надано доказів права користування спірною квартирою неповнолітніми дітьми або наявності у них права власності на частку такої квартири на момент укладення договору іпотеки.
Проте у наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 квітня 2015 року суд касаційної інстанції виходив із того, що установивши, що квартиру визнано спільним сумісним майном подружжя із набранням законної сили рішенням Самбірського міськрайонного суду Львівської області від 26 травня 2010 року та що на час накладення арешту квартира АДРЕСА_2 перебувала у спільній сумісній власності подружжя, а також те, що ОСОБА_3 та ОСОБА_4 мають рівні права на цю квартиру, апеляційний суд обґрунтовано дійшов висновку про звільнення з-під арешту частини зазначеної квартири, що належить ОСОБА_5.
У наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 березня 2011 року суд касаційної інстанції виходив із того, що майно, яке перебуває у спільній власності, може бути передане у заставу лише за згодою усіх співвласників, а підставою для визнання недійсним правочину щодо розпорядження таким майном, зокрема, є відсутність у співвласника, який вчинив цей правочин, згоди інших співвласників. Встановивши, що ОСОБА_8 при передачі спірної квартири в іпотеку приховала той факт, що частина цієї квартири набута ОСОБА_7 під час перебування у шлюбі з ОСОБА_6, тобто є спільною сумісною власністю подружжя, і що другий з подружжя не дав своєї згоди на вчинення такого правочину, суд визнав правочин недійсним.
Наведені приклади свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей 203, 369 ЦК України, статті 74 СК України та статті 6 Закону України «Про іпотеку», що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
Усуваючи розбіжності у застосуванні судами зазначених вище норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого.
За змістом частини першої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу, і, зокрема, коли зміст правочину суперечить ЦК України, іншим актам цивільного законодавства.
Сервіси для юристів