ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
7 жовтня 2015 року м. Київ
Судова палата у цивільних справах
Верховного Суду України в складі:
головуючого Сеніна Ю.Л.,суддів:Гуменюка В.І.,Лященко Н.П.,Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., Яреми А.Г.,
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Альфа-банк» до ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, третя особа - служба у справах дітей Деснянської районної в м. Києві державної адміністрації, про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення за заявою ОСОБА_8 про перегляд заочного рішення Деснянського районного суду м. Києва від 29 вересня 2014 року, рішення Апеляційного суду м. Києва від 20 січня 2015 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 квітня 2015 року,
в с т а н о в и л а :
У липні 2013 року публічне акціонерне товариство «Альфа-банк» (далі - ПАТ «Альфа-банк») звернулося до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 15 листопада 2007 року між ПАТ «Альфа-банк» і ОСОБА_7 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого останній отримав кредит у розмірі 76 тис. 929 доларів США зі сплатою 13,75 % річних і кінцевим терміном повернення цих коштів до14 листопада 2022 року.
Того ж дня з метою забезпечення виконання зобов'язань за кредитним
договором між ПАТ «Альфа-банк» і ОСОБА_7 було укладено договір іпотеки, згідно з яким останній передав в іпотеку банку належну йому на праві власності квартиру АДРЕСА_1. Позичальник порушив умови кредитного договору, внаслідок чого станом на 5 квітня 2013 року утворилася заборгованість у розмірі 1 млн 616 тис. 263 грн 10 коп.
Позивач просив у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором звернути стягнення на предмет іпотеки та виселити всіх зареєстрованих у квартирі осіб.
Заочним рішення Деснянського районного суду м. Києва від 29 вересня 2014 року в задоволенні позову відмовлено.
Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 20 січня 2015 року заочне рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення про задоволення позову. Постановлено в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором, розмір якої на 5 квітня 2013 року становив 1 млн 616 тис. 263 грн 10 коп., з яких: заборгованість за кредитом - 591 тис. 546 грн 50 коп., заборгованість за відсотками - 350 тис. 832 грн 43 коп., пеня - 673 тис. 884 грн 17 коп., звернути стягнення на предмет іпотеки - квартиру АДРЕСА_1 шляхом проведення прилюдних торгів згідно із Законом України «Про виконавче провадження», встановивши початкову ціну предмета іпотеки на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності - незалежним експертом на стадії оцінки майна; виселити ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12 із зазначеної квартири; відстрочити виконання судового рішення на час дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті».
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 квітня 2015 року рішення апеляційного суду залишено без змін.
У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_8 просить скасувати ухвалені в справі судові рішення, постановити нове рішення про відмову в задоволенні позову, посилаючись на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, зокрема частини другої статті 109 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК УРСР).
На підтвердження своїх доводів ОСОБА_8 наводить постанови Верховного Суду України від 18 березня та 24 червня 2015 року (справи № 6-39цс15 та № 6-447цс 15).
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню частково з таких підстав.
Згідно з пунктом 4 статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) заява про перегляд судових рішень у
цивільних справах може бути подана з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
Суди під час розгляду справи встановили, що 15 листопада 2007 року між ПАТ «Альфа-банк» і ОСОБА_7 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого останній отримав кредит у розмірі 76 тис. 929 доларів США зі сплатою 13,75 % річних та кінцевим терміном повернення цих коштів до 14 листопада 2022 року.
З метою забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором 15 листопада 2007 року між ПАТ «Альфа-банк» і ОСОБА_7 також укладено договір іпотеки, згідно з яким останній передав в іпотеку банку належну йому на праві власності квартиру АДРЕСА_1.
Свої грошові зобов'язання ОСОБА_7 належним чином не виконав, унаслідок чого виникла заборгованість за кредитним договором, сума якої станом на 5 квітня 2013 року склала 1 млн 616 тис. 263 грн 10 коп.
Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що на спірні правовідносини розповсюджується дія Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», яким установлено тимчасову заборону на примусове стягнення нерухомого майна, яке є предметом іпотеки.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про задоволення позову, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив з того, що зазначеним Законом не призупиняється дія будь-яких нормативних актів у сфері регулювання кредитних правовідносин, зокрема тих, що визначають правові підстави звернення у судовому порядку стягнення на відповідні предмети забезпечення, тому чинність цього Закону на час вирішення спору сама по собі не може бути підставою для відмови в задоволенні позову. Апеляційний суд також дійшов висновку про наявність підстав для виселення відповідачів із займаного жилого приміщення, на яке звертається стягнення як на предмет іпотеки.
Проте в наданих для порівняння постановах Верховний Суд України керувався тим, що при вирішенні питання про виселення мешканців на підставі частини другої статті 39 Закону України «Про іпотеку» застосовуються як положення статті 40 цього Закону, так і норма статті 109 ЖК УРСР. За змістом зазначених норм особам, які виселяються із житлового будинку (житлового приміщення), що є предметом іпотеки, у зв'язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки надається інше постійне житло у випадку, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла.
Отже, існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме частини другої статті 109 ЖК УРСР.
Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.
За змістом частини першої статті 575 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека як різновид застави, предметом якої є нерухоме майно, - це вид забезпечення виконання зобов'язання, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, передбаченому цим Законом.
Сервіси для юристів