П О С Т А Н О В А
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
6 квітня 2016 року м. КиївСудова палата у цивільних справах
Верховного Суду України в складі:
головуючого суддів: Охрімчук Л.І., Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6, який діє в інтересах неповнолітнього ОСОБА_7, до публічного акціонерного товариства «ПроКредит Банк», треті особи: ОСОБА_8, служба у справах дітей Деснянської районної у м. Києві державної адміністрації, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Ніколенко Віра Миколаївна, прокуратура Деснянського району м. Києва, про визнання договору іпотеки недійсним за заявою ОСОБА_6 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 грудня 2015 року та рішення Апеляційного суду м. Києва від 1 липня 2015 року,
в с т а н о в и л а :
У вересні 2014 року ОСОБА_6, який діє в інтересах неповнолітнього ОСОБА_7, звернувся до суду з позовом до публічного акціонерного товариства «ПроКредит Банк» (далі - ПАТ «ПроКредит Банк»).
Позивач зазначав, що 2 листопада 2001 року він з дружиною - ОСОБА_8 придбав квартиру АДРЕСА_1.
ІНФОРМАЦІЯ_2 у них народився син - ОСОБА_7, який із 16 вересня 2003 року був зареєстрований у цій квартирі.
14 вересня 2004 року між ПАТ «ПроКредит Банк» та ОСОБА_8 було укладено договір іпотеки, за яким остання передала вказану квартиру в іпотеку банку на забезпечення виконання своїх зобов'язань за кредитним договором, укладеним між нею та банком.
Посилаючись на те, що на час укладення договору іпотеки в спірній квартирі був зареєстрований та проживав малолітній ОСОБА_7, проте орган опіки та піклування згоду на укладення цього договору не надавав, позивач просив визнати недійсним зазначений договір іпотеки.
Деснянський районний суд м. Києва рішенням від 27 квітня 2015 року позовні вимоги ОСОБА_6, який діє в інтересах неповнолітнього ОСОБА_7, задовольнив: визнав недійсним договір іпотеки від 14 вересня 2004 року.
Апеляційний суд м. Києва рішенням від 1 липня 2015 року, залишеним без змін ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 грудня 2015 року, рішення Деснянського районного суду м. Києва від 27 квітня 2015 року скасував та ухвалив нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_6
У заяві про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 грудня 2015 року та рішення Апеляційного суду м. Києва від 1 липня 2015 року ОСОБА_6 просить скасувати зазначені судові рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» та невідповідності зазначеного судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України від 20, 27 січня та 10 лютого 2016 року висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах статті 17 цього Закону та частини шостої статті 203 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).
На обґрунтування заяви ОСОБА_6 надав копії: ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 липня 2013 року та постанов Верховного Суду України від 20, 27 січня і 10 лютого 2016 року.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_6 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява не підлягає задоволенню з огляду на таке.
За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
Згідно із частиною першою статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно.
У справі, яка переглядається, суди встановили, що ОСОБА_6 та ОСОБА_8 перебувають у шлюбі з 27 листопада 1993 року, від якого мають синів ОСОБА_10, 2005 року народження, та ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_2.
2 листопада 2001 року подружжя придбало квартиру АДРЕСА_1, у якій вони з дітьми були зареєстровані із 16 вересня 2003 року.
За довідкою Житлово-будівельного кооперативу «Київ-11» 22 травня 2007 року ОСОБА_6, ОСОБА_10 та ОСОБА_7 зняті з реєстрації в цій квартирі, а 12 серпня 2014 року в ній знову був зареєстрований ОСОБА_7
14 вересня 2004 року між ПАТ «ПроКредит Банк» та ОСОБА_8 було укладено договір іпотеки, за яким остання за згодою чоловіка передала вказану квартиру в іпотеку банку на забезпечення виконання своїх зобов'язань за кредитним договором, укладеним 14 вересня 2004 року між нею та банком.
Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_6, суд першої інстанції вважав, що спірний договір іпотеки укладений з порушенням вимог чинного законодавства, зокрема без згоди органу опіки та піклування, що порушує права малолітнього ОСОБА_7, який на час укладення цього договору проживав та був зареєстрований у спірній квартирі, тому договір іпотеки підлягає визнанню недійсним на підставі статей 203, 215 ЦК України.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, апеляційний суд, з висновком якого погодився суд касаційної інстанції, виходив з того, що на час укладення договору іпотеки дозвіл органу опіки та піклування законом не вимагався; норма статті 177 Сімейного кодексу України (далі - СК України) в редакції, яка була чинною на час укладення договору іпотеки, підтверджувала право управління майном дитини виключно батьками, отже, підстав для визнання цього договору недійсним немає.
Верховний Суд України постановою від 20 січня 2016 року, наданою заявником для порівняння, відмовив у задоволенні позовних вимог про визнання недійсними іпотечних договорів квартири від 10 березня 2006 року та 1 серпня 2007 року, при укладенні яких іпотекодавець приховав той факт, що право користування житлом у квартирі має малолітня дитина, й попереднього дозволу на вчинення оспорюваних правочинів орган опіки та піклування не давав, з огляду на таке: правочин, учинений батьками (усиновлювачами) стосовно нерухомого майна, право власності на яке чи право користування яким мають діти, за відсутності обов'язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування може бути визнаний судом недійсним (частина шоста статті 203, частина перша статті 215 ЦК України) за умови, якщо буде встановлено, що такий правочин суперечить правам та інтересам дитини, звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує права та інтереси дитини щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження права дитини на житло. Сам по собі факт відсутності обов'язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення оспорюваного правочину не є безумовною підставою для визнання його недійсним.
Сервіси для юристів