ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
6 квітня 2016 року м. КиївСудова палата у цивільних справах
Верховного Суду України у складі:
головуючого Романюка Я.М.,суддів:Гуменюка В.І.,Охрімчук Л.І., Лященко Н.П.,Сімоненко В.М.,
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до приватного акціонерного товариства «Український інститут із проектування і розвитку інформаційно-комунікаційної інфраструктури «Діпрозв'язок» про зобов'язання звільнити з роботи, стягнення вихідної допомоги, відпускних, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та відшкодування моральної шкоди за заявою приватного акціонерного товариства «Український інститут із проектування і розвитку інформаційно-комунікаційної інфраструктури «Діпрозв'язок» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 січня 2016 року,
в с т а н о в и л а :
У вересні 2014 року ОСОБА_6 звернувся до суду з позовом до приватного акціонерного товариства «Український інститут із проектування і розвитку інформаційно-комунікаційної інфраструктури «Діпрозв'язок» (далі -ПрАТ «Український інститут із проектування і розвитку інформаційно-комунікаційної інфраструктури «Діпрозв'язок») про зобов'язання звільнити з роботи, стягнення вихідної допомоги, відпускних, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, відшкодування моральної шкоди, посилаючись на те, що він перебував із відповідачем у трудових відносинах, 23 квітня 2013 року звернувся до відповідача із заявою про надання відпустки із подальшим звільненням з роботи на підставі пункту 3 статті 38 КЗпП України, проте до моменту звернення до суду з позовом відповідач не звільнив його з роботи, не здійснив усі відповідні виплати та не повернув трудову книжку, чим порушив його трудові права та завдав моральної шкоди.
Уточнивши позовні вимоги, ОСОБА_6 просив зобов'язати відповідача звільнити його з роботи шляхом видачі наказу про звільнення на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України після закінчення відпустки, з 20 травня 2013 року, стягнути на його користь вихідну допомогу в сумі 9 197 грн. 28 коп., відпускні за 27 днів у розмірі 3 849 грн. 93 коп., середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні та за час затримки видачі трудової книжки в сумі 71 152 грн. 41 коп., а також 5 000 грн. на відшкодування моральної шкоди.
Рішенням Вінницького районного суду від 2 червня 2015 року позов задоволено частково. Поновлено ОСОБА_6 строк звернення до суду з даним позовом та стягнуто із ПрАТ «Український інститут із проектування і розвитку інформаційно-комунікаційної інфраструктури «Діпрозв'язок» на його користь оплату відпустки за 27 календарних днів у розмірі 3 365 грн. 55 коп., вихідну допомогу в сумі 9 195 грн. 78 коп., середній заробіток за час затримки розрахунку в розмірі 62 200 грн. 35 коп. та 1 000 грн. на відшкодування моральної шкоди.
Рішенням апеляційного суду Вінницької області від 21 липня 2015 року рішення суду першої інстанції скасовано, у позові ОСОБА_6 відмовлено.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 січня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_6 задоволено, рішення апеляційного суду скасовано, а рішення суду першої інстанції залишено в силі.
У поданій до Верховного Суду України заяві ПрАТ «Український інститут із проектування і розвитку інформаційно-комунікаційної інфраструктури «Діпрозв'язок» просить скасувати ухвалу суду касаційної інстанції та залишити в силі рішення апеляційного суду, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми матеріального права та на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статті 233 КЗпП України.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи заяви, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява задоволенню не підлягає з таких підстав.
На підставі статті 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним.
Судами встановлено, що з вересня 2008 року ОСОБА_6 перебуває з відповідачем у трудових відносинах.
Наказом № 288/к від 14 грудня 2011 року позивача звільнено з посади провідного інженера з охорони праці у зв'язку зі скороченням штату.
Рішенням Вінницького районного суду від 19 грудня 2012 року ОСОБА_6 поновлено на роботі на посаді провідного інженера з охорони праці, стягнуто на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 22 780 грн. 45 коп. та 3 000 грн. на відшкодування моральної шкоди.
Наказом № 03/к від 2 січня 2013 року позивача поновлено на попередній посаді.
Рішенням Вінницького районного суду від 3 грудня 2013 року стягнуто з ПрАТ «Український інститут із проектування і розвитку інформаційно-комунікаційної інфраструктури «Діпрозв'язок» на користь ОСОБА_6 заборгованість із заробітної плати в сумі 9 896 грн. 85 коп. та 1 500 грн. на відшкодування моральної шкоди.
24 квітня 2013 року ОСОБА_6, у зв'язку з порушенням відповідачем трудового законодавства, подав заяву про надання щорічної відпустки та подальше його звільнення з роботи з 20 травня 2013 року на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України, однак на час розгляду справи, позивача з роботи звільнено не було.
Скасовуючи рішення апеляційного суду та залишаючи в силі рішення суду першої інстанції, суд касаційної інстанції виходив із того, що після поновлення позивача на роботі у судовому порядку товариство не забезпечило останнього належними умовами для праці та своєчасно не проводило оплату праці, а тому місцевий суд дійшов правильного висновку щодо наявності правових підстав для звільнення ОСОБА_6 на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України згідно з поданою ним заявою з 20 травня 2013 року із попереднім наданням невикористаної основної щорічної відпустки протягом 27 календарних днів. При цьому місцевим судом правильно визначено розміри середньоденної та середньомісячної заробітної плати позивача, розміри сум відпускних, вихідної допомоги та середнього заробітку за час затримки розрахунку. Також є належно обґрунтованим висновок суду щодо розміру відшкодування завданих ОСОБА_6 моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків, що вимагало від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Поновлюючи позивачеві строк звернення до суду з позовом, суд першої інстанції правильно врахував доводи останнього щодо звернення з відповідними заявами до комісії із трудових спорів, профспілкових організацій та тривалої хвороби що свідчить про поважність причин пропуску такого строку.
У наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ:
- від 16 квітня 2015 року суд касаційної інстанції, залишаючи без змін судові рішення судів попередніх інстанцій про відмову в позові, виходив із того, що позовна заява подана з пропуском строку, встановленого статтею 233 КЗпП України, доказів про поважність причин пропуску строку звернення до суду позивачем не надано;
- від 9 грудня 2015 року суд касаційної інстанції, скасовуючи ухвалу апеляційної суду та направляючи справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, виходив із того, що для звернення працівника до суду із заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично розрахувався з ним. Апеляційний суд, зазначаючи про пропуск позовної давності для стягнення компенсації втрати частини заробітної плати, у зв'язку із порушенням термінів її виплати, яка мала бути сплачена у встановлені статтею 116 КЗпП України строки, не врахував наявність судового наказу про стягнення такої компенсації. Відомості про виплату відповідачем позивачу вказаних коштів або скасування цього наказу в справі відсутні. Апеляційний суд, виходячи із пропуску строку звернення до суду з вимогами про стягнення цієї компенсації, фактично дав оцінку законності вказаного наказу, хоча не мав повноважень це робити в межах заявленого позову, який був предметом розгляду, оскільки перевірка законності судового наказу здійснюється в інший спосіб та порядку, встановленому цивільним процесуальним кодексом;
- від 16 грудня 2015 року касаційний суд, залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій, виходив із того, що з моменту коли позивач дізнався про порушення свого права та часу звернення до суду із указаним позовом минуло понад два роки, встановивши відсутність поважних причин пропуску позивачем строку, встановленого статтею 233 КЗпП України, для звернення до суду з даним позовом, суди дійшли законного та обґрунтованого висновку про відмову в позові;
- від 27 січня 2016 року суд касаційної інстанції, скасовуючи ухвалу апеляційної суду та направляючи справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, виходив із того, що висновки суду про відмову в позові за пропуском без поважних причин строку для звернення до суду, передбаченого статтею 233 КЗпП України, є передчасними й ґрунтується на припущеннях, що заборонено частиною четвертою статті 60 ЦПК України.
У наданій для порівняння постанові Верховного Суду України від 24 червня 2015 року суд виходив із того, що для встановлення початку перебігу строку звернення працівника до суду з вимогою про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку. Невиплата власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум і вимога звільненого працівника щодо їх виплати є трудовим спором між цими учасниками трудових правовідносин. Згідно із частиною першою статті 233 КЗпП України працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. Для звернення працівника до суду із заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично розрахувався з ним.
Сервіси для юристів