ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
2 грудня 2015 року м. Київ
Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:
головуючого Сеніна Ю.Л.,
суддів: Лященко Н.П.,
Охрімчук Л.І.,
Романюка Я.М.,
Сімоненко В.М.,
Яреми А.Г.,
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_6, третя особа - приватний нотаріус Ірпінського міського нотаріального округу Білоконь Світлана Іванівна, про визнання договору дарування недійсним за заявою ОСОБА_5 про перегляд рішення Ірпінського міського суду Київської області від 22 квітня 2015 року, ухвали Апеляційного суду Київської області від 30 червня 2015 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 липня 2015 року,
в с т а н о в и л а :
У грудні 2014 року ОСОБА_5 звернувся до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що у 2011 році в нього було виявлено онкологічне захворювання, яке спричинило витрати матеріального характеру. Самостійно він не міг себе забезпечувати, а тому відповідачка запропонувала йому надати матеріальну допомогу на оздоровлення взамін на те, що він подарує їй 19/100 частин будинку АДРЕСА_1. 28 вересня 2013 року за договором дарування відповідачка отримала в дар від нього зазначену частину будинку. Однак ОСОБА_6 взяті на себе зобов'язання матеріального характеру не виконує, допомоги йому не надає, а тому позивач просив визнати недійсним договір дарування, оскільки при його вчиненні він помилився щодо правової природи договору, вважаючи, що укладає договір довічного утримання.
Рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 22 квітня
2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 30 червня 2015 року, у задоволенні позову відмовлено.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 липня 2015 року відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_5 на зазначені судові рішення.
У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_5 просить скасувати ухвалені у справі судові рішення, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а також на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, зокрема статей 203, 229, 717 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).
На підтвердження своїх доводів ОСОБА_5 наводить ухвалу Верховного Суду України від 26 листопада 2008 року та постанову Верховного Суду України від 19 березня 2014 року (справа № 6-9цс14).
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши викладені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню частково з таких підстав.
Згідно зі статтею 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі -
ЦПК України) заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана виключно з підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права - при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ; встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні даної справи судом; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
Суди під час розгляду справи встановили, що 28 серпня 2013 року між ОСОБА_5 і ОСОБА_6 укладено договір дарування 19/100 частин будинку АДРЕСА_1.
Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, позивач, звернувшись до нотаріуса з проханням посвідчити угоду, бажав укласти саме договір дарування, а не договір довічного утримання, договір підписаний сторонами, зміст договору йому було роз'яснено нотаріусом. Наданими доказами позивач не підтвердив, що він помилявся щодо характеру договору.
Проте в наданих для порівняння судових рішеннях сформульовано такі положення:
- в ухвалі Верховного Суду України від 26 листопада 2008 року суд касаційної інстанції дійшов висновку про те, що особа, укладаючи договір дарування, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, продовжувала проживати в спірному будинку й після укладення спірного договору, тому наявні правові підстави для визнання недійсним договору дарування;
- у постанові від 19 березня 2014 року Верховний Суд України зазначив, що відсутність в особи під час укладення договору дарування волевиявлення на безоплатну передачу майна у власність обдарованого й передача майна за умови вчинення на користь дарувальника будь-якої дії майнового або немайнового характеру усупереч вимогам статті 717 ЦК України є підставою для визнання договору дарування недійсним згідно із частиною третьою статті 203 та статтею 229 цього Кодексу.
Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 203 та 229 ЦК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вказаних норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.
Згідно із частиною третьою статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Сервіси для юристів