Постанова ВСУ від 01.07.2015 року у справі №6-178цс15

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

1 липня 2015 року м. КиївСудові палати у цивільних та господарських справах

Верховного Суду України в складі:

головуючого Григор'євої Л.І., суддів:Барбари В.П., Берднік І.С., Гуменюка В.І., Жайворонок Т.Є., Ємець А.А. Колесника П.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Потильчака О.І., Романюка Я.М., Сеніна Ю.Л., Сімоненко В.М., Шицького І.Б., Яреми А.Г., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом прокуратури м. Ірпеня Київської області в інтересах Бучанської міської ради Київської області до ОСОБА_16 про стягнення відновної вартості зелених насаджень за заявою ОСОБА_16 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 лютого 2015 року,

в с т а н о в и л и:

У січні 2014 року прокуратура м. Ірпеня Київської області в інтересах Бучанської міської ради Київської області звернулася до суду з позовом до ОСОБА_16, у якому, уточнивши позовні вимоги, просила стягнути з відповідачки відновну вартість зелених насаджень у розмірі 124 тис. 101 грн. 41 коп.

Заявник зазначав, що 24 квітня 2008 року Бучанською міською радою Київської області прийнято рішення про передачу у приватну власність ОСОБА_16 земельної ділянки площею 0,1 га, на АДРЕСА_1, на яку відповідачці 9 червня 2008 року видано державний акт.

На зазначеній земельній ділянці знаходилися багаторічні зелені насадження, відновну вартість яких ОСОБА_16 повинна була сплатити до міського бюджету на підставі статті 28 Закону України "Про благоустрій населених пунктів".

Посилаючись на те, що ОСОБА_16 відновну вартість зелених насаджень, розташованих на цій земельній ділянці, не сплатила, що було виявлено за наслідками перевірки, проведеної на підставі постанови прокуратури від 6 червня 2013 року, прокурор просив про задоволення позову.

Рішенням Подільського районного суду м. Києва від 4 листопада 2014 року в задоволенні позову прокуратури м. Ірпеня Київської області в інтересах Бучанської міської ради Київської області відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 22 січня 2015 року рішення районного суду скасовано, позов прокуратури м. Ірпеня задоволено.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 лютого 2015 року у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_16 відмовлено.

У травні 2015 року ОСОБА_16 звернулася до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 лютого 2015 року з підстави невідповідності оскаржуваної ухвали правовим висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду України від 25 березня 2015 року та 23 грудня 2014 року щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права статей 261, 266, 267 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

Перевіривши матеріали справи та наведені в заяві доводи, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України вважають, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у справі виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

За положеннями пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

За змістом підпункту "б" пункту 2 частини другої статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи Верховним Судом України і скасовує судове рішення та залишає в силі судове рішення, що було помилково скасоване судом апеляційної та/або касаційної інстанції у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 цього Кодексу.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що рішенням Бучанської міської ради Київської області від 24 квітня 2008 року у приватну власність ОСОБА_16 передано земельну ділянку площею 0,1 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_1.

9 червня 2008 року ОСОБА_16 отримала державний акт про право приватної власності на цю земельну ділянку.

На зазначеній земельній ділянці знаходилися багаторічні зелені насадження, відновну вартість яких у розмірі 124 тис. 101 грн 41 коп. ОСОБА_16 мала сплатити до міського бюджету під час передачі їй земельної ділянки у власність на підставі статті 28 Закону України "Про благоустрій населених пунктів" та Порядку видалення дерев, кущів, газонів і квітників у населених пунктах, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 1 серпня 2006 року № 1045.

Однак ОСОБА_16 після набуття права власності на земельну ділянку відновну вартість зелених насаджень до місцевого бюджету не сплатила.

Факт несплати ОСОБА_16 відновної вартості зелених насаджень виявлено за наслідками прокурорської перевірки, призначеної постановою прокурора м. Ірпеня Київської області від 6 червня 2013 року, що стало підставою для пред'явлення прокурором у січні 2014 року позову в інтересах Бучанської міської ради Київської області про стягнення заборгованості зі сплати відновної вартості за зелені насадження.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції на підставі частин третьої, четвертої статті 267 ЦК України <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_843308/ed_2014_10_30/pravo1/T030435.html?pravo=1> дійшов висновку про те, що позов до суду подано з пропущенням позовної давності, перебіг якої розпочався 9 червня 2008 року - з дати отримання ОСОБА_16 у власність земельної ділянки.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про задоволення позову, апеляційний суд вважав, що позовна давність не пропущена, оскільки прокуратурі м. Ірпеня Київської області стало відомо про порушення інтересів держави у зв'язку з недотриманням вимог законодавства про сплату відновної вартості зелених насаджень за наслідками прокурорської перевірки від 6 червня 2013 року, а відтак перебіг позовної давності слід рахувати саме з цієї дати.

Відмовляючи у відкритті касаційного провадження, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ погодився з висновком суду апеляційної інстанції про початок перебігу позовної давності з дати, коли прокуратурі стало відомо про порушення інтересів держави.

Разом з тим в інших справах з подібних правовідносин, на які посилається ОСОБА_16 як на приклад невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування норм матеріального права, Верховний Суд України висловив такі правові позиції:

- прокурор здійснює представництво органу, в інтересах якого він звертається до суду на підставі закону (процесуальне представництво), а тому положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів, але не наділяє прокурора повноваженнями ставити питання про поновлення строку позовної давності за відсутності такого клопотання з боку самої особи, в інтересах якої прокурор звертається до суду (постанова від 25 березня 2015 року);

- положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів, тому суд касаційної інстанції дійшов помилкового висновку про те, що відлік позовної давності починається з моменту виявлення прокуратурою під час проведення перевірки факту порушення земельного законодавства (постанова від 23 грудня 2014 року).

Отже, аналіз змісту оскаржуваного рішення та наданих для порівняння судових рішень свідчить про невідповідність оскаржуваного рішення правовим висновкам щодо застосування статей 261, 267 ЦК України, викладеним у зазначених постановах Верховного Суду України.