ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
1 липня 2014 року м. Київ
Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі:
головуючого Кривенка В.В.,
суддів: Гриціва М.І., Гусака М.Б., Коротких О.А., Кривенди О.В., Маринченка В.Л., Панталієнка П.В., Прокопенка О.Б., Терлецького О.О., -
розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Верховної Ради України, виконуючого обов'язки Президента України Турчинова Олександра Валентиновича про визнання незаконною Постанови Верховної Ради України від 27 лютого 2014 року № 800-VІІ «Про призначення Яценюка А.П. Прем'єр-міністром України» (далі − Постанова № 800-VІІ),
в с т а н о в и л а:
У травні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до Вищого адміністративного суду України з позовом, у якому просив визнати незаконною Постанову № 800-VII.
На обґрунтування позову ОСОБА_1 зазначив, що оспорюваний правовий акт є незаконним у зв'язку з тим, що прийнятий з порушенням частини першої статті 8 Закону України від 7 жовтня 2010 року № 2591-VІ «Про Кабінет Міністрів України», а саме: подання про призначення Яценюка Арсенія Петровича на посаду Прем'єр-міністра України вніс до Верховної Ради України неналежний суб'єкт - протиправно виконуючий обов'язки Президента України Голова Верховної Ради України Турчинов Олександр Валентинович.
Вищий адміністративний суд України ухвалою від 15 травня 2014 року відмовив у відкритті провадження.
Посилаючись на статті 147, 150, 152 Конституції України, статті 13, 15 Закону України від 16 жовтня 1996 року № 422/96-ВР «Про Конституційний Суд України» (далі - Закон № 422/96-ВР), цей суд зазначив, що порядок призначення Прем'єр-міністра України визначений нормами Конституції України, а предметом доказування у вищенаведеному спорі є конституційність прийнятої Верховною Радою України Постанови № 800-VII.
Не погоджуючись із ухвалою Вищого адміністративного суду України від 15 травня 2014 року, ОСОБА_1 звернувся із заявою про її перегляд Верховним Судом України з підстав, установлених пунктом 3 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС), у якій просить скасувати зазначену ухвалу та прийняти нове судове рішення - про задоволення позову.
Перевіривши наведені у заяві доводи, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку про відсутність підстав для її задоволення з огляду на таке.
Статтею 2 КАС установлено, що завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень; до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.
Відповідно до частини другої статті 4 цього Кодексу юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення.
У пункті 1 частини третьої статті 17 КАС зазначено, що юрисдикція адміністративних судів не поширюється на публічно-правові справи, що віднесені до юрисдикції Конституційного Суду України.
Глава 6 цього Кодексу виокремлює види адміністративних спорів, вирішення яких потребує спеціального, виключного врегулювання нормами процесуального права.
До таких, зокрема, віднесені публічно-правові спори, звернені до Верховної Ради України, Президента України щодо оскарження на предмет законності (крім конституційності) постанов, указів, дій чи бездіяльності, які розглядаються Вищим адміністративним судом України як судом першої інстанції (стаття 1711 КАС).
Відповідно до частин другої і третьої статті 138 Регламенту Верховної Ради України, затвердженого Законом України від 10 лютого 2010 року № 1861-VI, така форма актів Верховної Ради України, як постанови приймаються з конкретних питань з метою здійснення установчої, організаційної, контрольної та інших функцій.
Частиною третьою статті 106 Конституції України встановлено, що Президент України на основі та на виконання Конституції і законів України видає укази і розпорядження, які є обов'язковими до виконання на території України.
Гарантування верховенства Конституції України як Основного Закону держави на всій території України згідно зі статтею 2 Закону № 422/96-ВР є завданням Конституційного Суду України. Тому саме цей орган судової влади наділений повноваженнями приймати рішення та давати висновки у справах щодо конституційності, зокрема, законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України (пункт 1 статті 13 цього Закону).
Відповідно до статті 15 Закону № 422/96-ВР однією з підстав визнання актів Верховної Ради України, актів Президента України неконституційними є порушення встановленої Конституцією України процедури їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності.
Крім того, за змістом статті 6 КАС кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси. Водночас суб'єктивна оцінка порушення права не є абсолютною. В деяких випадках сам законодавець визначає коло осіб, права яких можуть бути порушені внаслідок бездіяльності, вчинення суб'єктом владних повноважень певних дій чи прийняття актів, правомірно обмежуючи право інших осіб на звернення до суду за захистом порушених прав, свобод або інтересів.
Так, відповідно до частини другої статті 171 зазначеного Кодексу право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб'єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт. Тобто оскаржити такий акт інші особи не можуть.
Приписи статті 1711 КАС цього висновку не спростовують.
Зі змісту регулювання, яке міститься у цьому Кодексі, також убачається, що право оскаржити індивідуальний акт має лише особа, якої він стосується.
Сервіси для юристів