Постанова ВГСУ від 26.10.2016 року у справі №902/1/16

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 жовтня 2016 року Справа № 902/1/16 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого судді: суддів:Іванової Л.Б. (доповідач), Гольцової Л.А., Козир Т.П.,розглянувши касаційну скаргуТовариства з обмеженою відповідальністю "Кусто Агро Фарминг"на постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 23.06.2016у справі№ 902/1/16 Господарського суду Вінницької областіза позовомТовариства з обмеженою відповідальністю "Кусто Агро Фарминг"доФізичної особи-підприємця ОСОБА_5простягнення 73000 грн.за участю представників:

від позивача: Ляхович О.С.

від відповідача: не з'явилися

ВСТАНОВИВ:

Рішенням Господарського суду Вінницької області 21.03.2016 у справі № 902/1/16 (суддя Банасько О.О.) задоволено позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю "Кусто Агро Фарминг", стягнуто з Фізичної особи-підприємця ОСОБА_5 на користь позивача 73000,00 грн., з яких 70000,00 грн. - боргу, 3000,00 грн. - штрафу, на відповідача покладено судові витрати в розмірі 1378,00 грн.

Постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 23.06.2016 у цій справі (головуючий суддя Дужич С.П., судді: Мамченко Ю.А., Тимошенко О.М.) скасовано рішення Господарського суду Вінницької області від 21.03.2016 у справі № 902/1/16; прийнято нове рішення, яким у задоволенні позову - відмовлено; стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю "Кусто Агро Фарминг" до Держбюджету України 1515,80 грн. - судового збору за подачу апеляційної скарги.

Не погоджуючись з постановою суду апеляційної інстанції, Товариство з обмеженою відповідальністю "Кусто Агро Фарминг" звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 23.06.2016, залишити в силі рішення Господарського суду Вінницької області 21.03.2016 у справі № 902/1/16.

В касаційній скарзі заявник вказує на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, зокрема статей 530, 612 Цивільного кодексу України, статей 36, 38, 43, 101 Господарського процесуального кодексу України.

Усіх учасників судового процесу відповідно до статті 111-4 Господарського процесуального кодексу України належним чином повідомлено про час і місце розгляду касаційної скарги, однак відповідач не скористався правом на участь у засіданні суду касаційної інстанції.

Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи у касаційній інстанції, обговоривши доводи касаційної скарги, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування норм матеріального і процесуального права при ухваленні оскаржуваного судового акту, вважає касаційну скаргу такою, що підлягає частковому задоволенню, з огляду на наступне.

Місцевим та апеляційним господарськими судами під час розгляду справи встановлено, що 17.10.2013 між Товариством з обмеженою відповідальністю "Кусто Агро Фарминг" (замовник) та Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_5 (виконавець) було укладено договір № 15 про надання інформаційно-консультаційних послуг, відповідно до умов якого виконавець зобов'язався надати інформаційно-консультаційні послуги з питань: підготовки та реєстрації договорів оренди земельних ділянок у кількості 70 штук. Консультації та інформаційне обслуговування здійснюється виконавцем в усній формі.

Згідно з пунктами 4.1, 4.2 договору сума договору складає 70000 грн., мінімальна сума авансу складає 50% від суми договору. Вартість послуг визначається на підставі обсягу послуг, які виконавець надав чи повинен буде надати та вказується в акті передачі-приймання послуг.

22.10.2013 позивач платіжним дорученням № 458 перерахував відповідачеві 70000 грн. з призначенням платежу: "за інформаційно-консультаційні послуги згідно рахунку-фактури № 1/10 від 17.10.2013".

11.12.2015 позивач направив відповідачу вимогу-претензію № 11/12-70 з вимогою повернення сплачених коштів у зв'язку з ненаданням послуг за договором, яка відповідачем залишена без відповіді.

Вказане стало підставою для звернення позивача до суду із позовом про стягнення з відповідача 70000,00 грн. основного боргу та 3000,00 грн. штрафу за невиконання зобов'язань за договором.

В подальшому, 04.03.2016 позивач направив відповідачеві вимогу № 4/03-70 про виконання протягом 7 днів з дня пред'явлення вимоги зобов'язання за договором або повернення в добровільному порядку суми оплати послуг у розмірі 70000,00 грн. та сплату штрафних санкцій у розмірі 3000,00 грн.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, керуючись ст.ст. 526, 530 Цивільного кодексу України, ст. 193 Господарського кодексу України, виходив з того, що позивач звертався до відповідача з вимогою щодо надання послуг або повернення коштів за договором, вказані вимоги залишені відповідачем без відповіді, доказів виконання договірних зобов'язань відповідачем не надано, у зв'язку із чим дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог про стягнення з відповідача 70 000 грн. та 3 000 грн. штрафу згідно з пунктом 5.1 договору.

Апеляційний господарський суд, не погодився із вказаними висновками місцевого господарського суду та, скасовуючи рішення суду першої інстанції, виходив з того, що згідно з пунктом 2.1 договору № 15 консультації та інформаційне обслуговування здійснюються виконавцем в усній формі; факт надання послуг підтверджується копією акту приймання-здачі виконаних робіт за договором № 15 від 22.10.2013, підписаним сторонами та скріпленим їх печатками; 22.10.2013 позивачем перераховано відповідачу кошти в сумі 70000,00 грн. з призначенням "за інформаційно-консультаційні послуги", що свідчить про оплату товариством отриманих послуг; згідно із довідкою про реєстрацію договорів оренди земельних ділянок у 2014 році позивачем зареєстровано в Житомирській області 184 договори оренди.

За таких обставин, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про належне виконання відповідачем своїх зобов'язань за договором та безпідставність заявлених позовних вимог.

Колегія суддів Вищого господарського суду України вважає висновки судів попередніх інстанцій передчасними з огляду на наступне.

Згідно з частиною 2 статті 111-5 Господарського процесуального кодексу України, касаційна інстанція перевіряє юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення у рішенні місцевого господарського суду та постанові апеляційного господарського суду.

Відповідно до абзацу 2 пункту 1 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 23.03.2012 № 6 "Про судове рішення", рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з'ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі.

Рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору (п. 2 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 23.03.2012 № 6).

Європейський суд з прав людини зазначає, що навіть якщо національний суд володіє певною межею розсуду, віддаючи перевагу тим чи іншим доводам у конкретній справі та приймаючи докази на підтримку позицій сторін, суд зобов'язаний мотивувати свої дії та рішення (див. рішення Суду у справі Олюджіч проти Хорватії, № 22330/05, від 05.02.2009).

Принцип справедливості, закріплений у статті 6 Конвенції, порушується, якщо національні суди ігнорують конкретний, доречний та важливий довід, наведений заявником (див. рішення Суду у справах Мала проти України, № 4436/07, від 03.07.2014, Богатова проти України, № 5231/04, від 07.10.2010).

Згідно з практикою Європейського суду, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, у рішеннях судів та органів, що вирішують спори, має бути належним чином викладено підстави, на яких вони ґрунтуються. Обсяг цього обов'язку щодо обґрунтовування рішення може бути різним залежно від характеру самого рішення і має визначатись з урахуванням обставин відповідної справи. (див. рішення Суду у справі Мала проти України, № 4436/07, від 03.07.2014).