Постанова ВГСУ від 25.05.2016 року у справі №920/1567/15

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 травня 2016 року Справа № 920/1567/15

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючий суддя : Данилова Т.Б. (доповідач)

судді: Данилова М.В., Корсак В.А.

розглянувши матеріали касаційної скаргитовариства з обмеженою відповідальністю "Технічний центр радіо системи"на постановуХарківського апеляційного господарського суду від 14.03.2016р. у справі господарського суду№920/1567/15 Сумської областіза позовомтовариства з обмеженою відповідальністю "Технічний центр радіо системи"докомунального підприємства "Сумижитло" Сумської міської радипро за участю представників сторін: позивача - відповідача -визнання договору недійсним не з'явився не з'явився

В С Т А Н О В И В:

У жовтні 2015 року товариство з обмеженою відповідальністю "Технічний центр радіо системи" звернувся до господарського суду Сумської області з позовом до комунального підприємства "Сумижитло" Сумської міської ради про визнання недійсним з моменту укладення договору №011113-1 про надання послуг з права доступу до інфраструктури, укладений між сторонами 01.11.2013р.

Позовні вимоги були обґрунтовані тим, що предмет договору суперечить Законам України "Про житлово-комунальні послуги" та "Про телекомунікації".

Рішенням господарського суду Сумської області від 13.01.2016р. (суддя Зраженський Ю.О.), залишеними без змін постановою Харківського апеляційного господарського суду від 14.03.2016р. (судді Могилєвкін Ю.О., Пушай В.І., Барбашова С.В.) в задоволенні позовних вимог відмовлено, з посиланням на відсутність доказів щодо невідповідності договору нормам чинного законодавства.

Не погоджуючись з рішеннями судів попередніх інстанцій, товариство з обмеженою відповідальністю "Технічний центр радіо системи" звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення і постанову та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.

Перевіривши наявні матеріали справи на предмет правильності юридичної оцінки обставин справи та повноти їх встановлення в рішенні і постанові та доводи касаційної скарги, колегія суддів вважає, що касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права.

Як встановлено судами попередніх інстанцій та вбачається з матеріалів справи, 01.11.2013р. між товариством з обмеженою відповідальністю "Технічний центр радіо системи" (замовником) та комунальним підприємством "Сумижитло" Сумської міської ради (виконавцем) був укладений договір №011113-1 про надання послуг з права доступу до інфраструктури, предметом якого є надання права доступу до інфраструктури, що включає у себе можливість розмістити телекомунікаційне обладнання на конструктивних елементах будівель та споруд для реалізації прав споживачів на отримання телекомунікаційних послуг. Разом із розміщенням телекомунікаційного обладнання замовнику надається право користування каналами, нішами, замоноліченими трубами, трубами-стояками, закладними деталями, шафами для електропроводок в будинках, прокладати телекомунікаційні мережі, які з'єднуватимуть розміщене телекомунікаційне обладнання з абонентським обладнанням, а також телекомунікаційне обладнання між собою.

Пунктом 2.2 договору встановлено, що перелік об'єктів, на яких розміщується телекомунікаційне обладнання замовника, визначається у додатку №2 до договору.

Відповідно до п.5.1 договору за надання права, передбаченого у п.2.1 договору замовник вносить плату на користь виконавця в розмірі та на умовах, зазначених у п.5.2 до цього Договору.

Згідно із п.5.2 оплата здійснюється шляхом безготівкового перерахування грошових коштів на поточний рахунок виконавця у наступному порядку: щомісячно на підставі акту приймання-передачі наданих виконавцем замовнику послуг не пізніше останнього календарного дня наступного за звітним місяця, перераховує на поточний рахунок виконавця 11020,25грн. із розрахунку 0,25грн. за кожне домогосподарство.

Пунктом 5.3 договору передбачено, що виконавець надає замовнику акт наданих послуг щомісячно не пізніше останнього календарного дня звітного місяця.

Відповідно до п.6.1 договору строк дії договору встановлюється терміном на 2 (два) роки.

Проаналізувавши зміст спірного договору та виходячи з приписів ч.1 ст.3 Закону України "Про житлово-комунальні послуги", згідно якої предметом регулювання цього закону є правовідносини, що виникають між виробниками, виконавцями, споживачами у процесі створення, надання та споживання житлово-комунальних послуг, суди дійшли до висновку, що порядок розміщення, встановлення технічних засобів телекомунікацій та телекомунікаційних мереж в багатоквартирних житлових будинках взагалі не відноситься до житлово-комунальних послуг і не регулюється зазначеним Законом України, а тому посилання позивача на те, що договір №011113-1 суперечить нормам цього Закону, визнано судами безпідставним.

Приймаючи оскаржувані рішення, суди також виходи з того, що відповідно до ч.1 ст.5 Закону України "Про телекомунікації", дія цього Закону поширюється на відносини суб'єктів ринку телекомунікації щодо надання та отримання телекомунікаційних послуг і використання телекомунікаційних мереж загального користування.

Згідно із ст.1 зазначеного Закону, суб'єкти ринку телекомунікацій - оператори, провайдери телекомунікацій, споживачі телекомунікаційних послуг, виробники та/або постачальники технічних засобів телекомунікацій.

Таким чином, дія Закону України "Про телекомунікації" не поширюється на суб'єктів господарювання, які є балансоутримувачами, управителями або виконавцями житлово-комунальних послуг, а також на порядок розміщення, встановлення технічних засобів телекомунікацій та телекомунікаційних мереж в багатоквартирних житлових будинках із врахуванням права спільної сумісної власності на таке майно, а тому посилання позивача на суперечність дії договору зазначеному вище Закону визнано судами необґрунтованим.

Щодо посилання позивача на те, що уклавши договори зі споживачами (власниками квартир та співвласниками допоміжних приміщень житлового будинку), він вже отримав право доступу для прокладення телекомунікаційних мереж ще до укладення спірного договору, з посиланням на норми ст.31 Закону України "Про телекомунікації" (в редакції на моменту укладення договору), якою визначено, що суб'єкти господарювання, які здійснюють будівництво телекомунікаційних мереж загального користування, можуть установлювати в приміщеннях, що їм належать на правах найму, телекомунікаційне обладнання, використовувати дахи будинків і технічні приміщення для встановлення антен та необхідного обладнання на підставі договору з власником приміщення. Крім того, позивач посилався на рішення Конституційного суду України від 02.03.2004р. №4-рп/2004 (справа про права співвласників на допоміжні приміщення багатоквартирних будинків), яким вирішено, що допоміжні приміщення (підвали, сараї, кладочки, горища, колясочні та інше) передаються безоплатно у спільну власність громадян одночасно з приватизацією ними квартир (кімнат у квартирах) багатоквартирних будинків. Підтвердження права власності на допоміжні приміщення не потребує здійснення додаткових дій, зокрема, створення об'єднання співвласників багатоквартирного будинку, вступу до нього. Власник (власники) неприватизованих квартир багатоквартирного будинку є співвласником (співвласниками) допоміжних приміщень на рівні з власниками приватизованих квартир. Питання щодо згоди співвласників допоміжних приміщень на надбудову поверхів, улаштування мансард у багатоквартирних будинках, на вчинення інших дій стосовно допоміжних приміщень (оренда тощо) вирішується відповідно до законів України, які визначають правовий режим власності, то суди виходили з того, що позивачем не враховані норми діючого законодавства, зокрема ст.ст.319, 368, 369, 382 Цивільного кодексу України.

Відповідно до ч.1 ст.368 Цивільного кодексу України, спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю.

Частиною 2 статті 369 ЦК України встановлено, що розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом.

Згідно із ч.5 ст.319 Цивільного кодексу України, власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства.

Відповідно до ч.2 ст.382 Цивільного кодексу України, усі власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку є співвласниками на праві спільної сумісної власності спільного майна багатоквартирного будинку. Спільним майном багатоквартирного будинку є приміщення загального користування (у тому числі допоміжні), несучі, огороджувальні та несуче-огороджувальні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання всередині або за межами будинку, яке обслуговує більше одного житлового або нежитлового приміщення, а також будівлі і споруди, які призначені для задоволення потреб усіх співвласників багатоквартирного будинку та розташовані на прибудинковій території, а також права на земельну ділянку, на якій розташований багатоквартирний будинок та його прибудинкова територія, у разі державної реєстрації таких прав.