ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
24 грудня 2015 року Справа № 915/554/15
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
головуючого суддіДроботової Т.Б.,суддівГоголь Т.Г. (доповідач), Швеця В.О.розглянувши у судовому засіданні за участю представників сторін: прокуратури: Щипка В.П. - прокурор відділу ГПУ, посв. №000718, позивача-1: Рудник Ю.М. - дов. від 15.09.15, позивача-2, відповідачів: не з'явились, повідомлені належно,
касаційну скаргуФермерського господарства "Алеся"на постановуОдеського апеляційного господарського суду від 29.09.15у справі№915/554/15 Господарського суду Миколаївської областіза позовомЗаступника військового прокурора Миколаївського гарнізону в інтересах держави в особі Міністерства оборони України і Квартирно-експлуатаційного відділу міста Миколаєвадо1. Військової частини А1890 2. Фермерського господарства "Алеся"провизнання недійсним договору
Розпорядженням Секретаря другої судової палати Вищого господарського суду України від 23.12.15 для розгляду касаційної скарги у цій справі призначено колегію суддів у складі: Дроботової Т.Б. - головуючого, Гоголь Т.Г., Швеця В.О.
Заступник військового прокурора Миколаївського гарнізону звернувся до Господарського суду Миколаївської області в інтересах держави в особі Міністерства оборони України і Квартирно-експлуатаційного відділу міста Миколаєва з позовом до Військової частини А1890 та Фермерського господарства "Алеся" про визнання недійсним (на майбутнє) договору про спільний обробіток землі №33 від 04.03.11 з додатковими угодами, укладеними між відповідачами у справі. Прокурор посилався на те, що спірний договір укладений військовою частиною з перевищенням повноважень на розпорядження спірною земельною ділянкою, оскільки державний акт на право користування землею Б№062408 видавався Військовій частині №15440 і, в подальшому, таке право відповідачем-2 не було переоформлено. Також цей договір укладений з порушенням вимог законодавства, а саме: приписів статей 20, 77, 115, 116 Земельного кодексу України, статті 4 Закону України "Про використання земель оборони", а тому підлягає визнанню недійсним з огляду на приписи статей 203, 215 Цивільного кодексу України.
Рішенням Господарського суду Миколаївської області від 18.06.15 (суддя Фролов В.Д.) у позові відмовлено. Господарський суд виходив з того, що відповідач-1 є правонаступником військової частини у користуванні якої перебувала спірна земельна ділянка, а тому мав право розпоряджатися нею та укладати оспорюваний договір; що відповідач-1 зареєстрований як суб'єкт господарської діяльності, якому дозволено вирощування зернових і технічних культур. Отже, як визнав суд, відсутні підстави для визнання недійсним оспорюваного договору.
Постановою Одеського апеляційного господарського суду від 29.09.15 (судді: Таран С.В., Будішевська Л.О., Мишкіна М.А.) перевірене рішення місцевого господарського суду скасовано. Позов задоволено. Визнано недійсним (на майбутнє) договір про спільний обробіток землі №33 від 04.03.11, укладений між Військовою частиною А1571 та Фермерським господарством "СА.ЄР" з додатковими угодами до нього. Суд апеляційної інстанції установив, що оспорюваний договір не був погоджений із органом виконавчої влади - Миколаївською обласною державною адміністрацією, як то передбачено приписами статті 4 Закону України "Про використання земель оборони", а тому такий договір суперечить вимогам законодавства та підлягає визнанню недійсним на підставі приписів статей 203, 215 Цивільного кодексу України. Водночас суд зазначив про те, що відповідач-2 заявив про сплив строку позовної давності на стадії апеляційного провадження без доведення неможливості подання такої заяви в суд першої інстанції, у зв'язку з чим така заява була відхилена.
Фермерське господарство "Алеся" звернулося до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову у справі, а рішення залишити без змін. Скаржник посилається на порушення судом апеляційної інстанції приписів статті 19 Конституції України, статті 267 Цивільного кодексу України, статті 4 Закону України "Про використання земель оборони", статей 82, 99, 101, 105 Господарського процесуального кодексу України. Він вважає, помилковим відхилення судом апеляційної інстанції його заяви про застосування строку позовної давності. Скаржник зазначає, що відповідач-1 зареєстрований як суб'єкт господарської діяльності, якому дозволено вирощування зернових і технічних культур; що оспорюваний договір не суперечить приписам статті 4 Закону України "Про використання земель оборони".
Від позивачів і відповідача-1 відзивів на касаційну скаргу судом не отримано.
Вищий господарський суд України, заслухавши доповідь судді Гоголь Т.Г., пояснення учасників процесу, переглянувши матеріали справи і доводи касаційної скарги, перевіривши правильність застосування господарськими судами приписів законодавства відзначає наступне.
Апеляційним господарським судом установлено та підтверджено матеріалами справи, що згідно з Державним актом на право користування землею серії Б №062408 від 1978 року Військовій частині №15440 надано в безстрокове та безоплатне користування земельну ділянку, загальною площею 7102,5 га, для військових потреб. На підставі Директиви Міністра оборони України №115/1/050 від 27.01.2000 206-й авіаційний полігон з 22.07.2000 змінив умовне найменування з Військової частини 15440 на Військову частину А1571 (архівна довідка Одеського архівного відділу галузевого державного архіву Міністерства оборони України №179-1/302 від 28.09.15). Судом апеляційної інстанції також установлено, що 04.03.11 між Військовою частиною А1571 (стороною-1) та Фермерським господарством "СА.ЄР" (стороною-2) укладено договір про спільний обробіток землі №33. За умовами цього договору сторони домовились про співпрацю і співробітництво без утворення юридичної особи з використанням земель, які надані стороні-1 в безстрокове користування та можливостей сторони-2 спільно діяти для досягнення загальних цілей, а саме: вирощування зернових, технічних та решти культур, не віднесених до інших класів рослинництва, збирання, зберігання та їх подальша реалізація. Сторони домовились про те, що спільний обробіток землі буде здійснюватися наступним чином: Військова частина А1571 зобов'язується залучити площу земельної ділянки під спільний обробіток землі та проводити її обстеження на предмет наявності та, в подальшому, заходи своєчасного знешкодження шкідливих для оточуючого середовища, життя та здоров'я людей предметів з метою створення безпечних умов праці; Фермерське господарство "СА.ЄР", в свою чергу, зобов'язується власними силами та коштами провести необхідний комплекс заходів із забезпечення повного сільськогосподарського циклу вирощування продукції, яка обумовлена договором (пункт 1.2 договору). Відповідно до пункту 3.1 Військова частина А1571 зобов'язалась залучити до спільної діяльності, що буде провадитись разом з Фермерським господарством "СА.ЄР", земельні ділянки, що надані їй в безстрокове користування згідно з Державним актом серії Б№062408, загальною площею 970 га, терміном на 5 сільськогосподарських років, тобто до 01.12.15. Пунктами 6.1, 6.2 договору (з урахуванням змін) сторони передбачили, що внесок військової частини - вартість права обробітку земельних ділянок, загальною площею 970 га, відповідно до акта обміру земельної ділянки, який є невід'ємною частиною договору, а також ділова репутація та ділові зв'язки - складає 155240 грн., а внесок фермерського господарства - грошові кошти, паливно-мастильні матеріали, обробка ґрунтів, сівба, посадка, внесення добрив та засобів захисту рослин, всі необхідні дії щодо вирощування сільськогосподарських культур, а також професійні знання, навички, вміння, ділова репутація та ділові зв'язки, інше, що встановлюють сторони за закінченням сільськогосподарського року. Прибуток, що отримується сторонами від спільного обробітку землі, підлягає розподілу пропорційно понесеним фактичним затратам на вирощування сільськогосподарської продукції, при цьому Військова частина А1571 в будь-якому випадку повинна отримати прибуток у розмірі не менше частки та внеску, визначеному у статті 6 цього договору; фактичний розподіл прибутку здійснюється шляхом перерахування відповідної частки прибутку стороні-1 та утримання відповідної частки прибутку стороною-2 (пункти 8.1, 8.5 договору). Суд апеляційної інстанції також установив, що у зв'язку з розформуванням Військової частини А1571 згідно з директивою Міністра оборони України №Д-322/1/16 від 30.11.12 правонаступником останньої з фінансових питань було визначено Військову частину А1890. За актом прийому-передачі будівель та споруд від 07.03.13 Військова частина А1571 передала, а Військова частина А1890 прийняла військове містечко №1 та земельну ділянку площею 6960 га. За цим актом Військовою частиною А1571 було передано також і Державний акт на право користування земельною ділянкою серії Б №062408 від 1978 року. Водночас, згідно з актом приймання (передачі) будівель, споруд та території військового містечка від 18.02.13 Військова частина А1571 на виконання зазначеної Директиви передала Квартирно-експлуатаційному відділу м. Миколаїв разом з будівлями та спорудами земельну ділянку площею 7084,9 га. Разом з тим, як було установлено, земельна ділянка, яка використовувалась 206 авіаційним полігоном, була передана для подальшого використання Квартирно-експлуатаційному відділу м. Миколаї, що підтверджується архівним витягом з ліквідаційного акта 206 авіаційного полігону оперативного командуванню "Південь" Сухопутних військ Збройних Сил України (Військова частина А1571). Між тим, як установив суд апеляційної інстанції, з підтвердженням матеріалами справи, 15.01.13 між Військовою частиною А1571, Фермерським господарством "СА.ЄР" та Військовою частиною А1890 був укладений договір про заміну сторони у договорі спільного обробітку землі, за яким Військова частина А1571 передала, а Військова частина А1890 прийняла на себе права та обов'язки Військової частини А1571 згідно з договором про спільний обробіток землі №33 від 04.03.11. При цьому, відступлення прав та обов'язків Військової частини А1571 на користь Військової частини А1890 відбулося, зокрема, на підставі директиви Міністра оборони України №Д-322/1/16 від 30.11.11; права та обов'язки Військової частини А1571 згідно з договором про спільний обробіток землі Військова частина А1890 набуває з 15.01.13 (пункт 2 договору від 15.01.13). Також, у подальшому, 07.11.14 Фермерське господарство "СА.ЄР", Фермерське господарство "Алеся" та Військова частина А1890 уклали інший договір про заміну сторони у договорі спільного обробітку землі №825. За умовами цього договору Фермерське господарство "СА.ЄР" передало, а Фермерське господарство "Алеся" прийняло права та обов'язки ФГ "СА.ЄР" згідно з договором про спільний обробіток землі №33 від 04.03.11; відступлення прав та обов'язків ФГ "СА.ЄР" на користь ФГ "Алеся" відбулося, зокрема, на підставі статті 528 Цивільного кодексу України, статей 202, 203 Господарського кодексу України. В подальшому, до договору про спільний обробіток №33 від 04.03.11 були укладені додаткові угоди, якими, окрім іншого, вносились зміни щодо площі земельної ділянки, розміру внесків, збільшення строку дії договору до 31.11.2020, відповідальності сторін тощо. В процесі розгляду спору суд апеляційної інстанції установив, що сторонами при укладенні договору про спільний обробіток землі №33 від 04.03.11 були порушені вимоги законодавства; що цей договір укладений без погодження з місцевим органом державної виконавчої влади - Миколаївською обласною державною адміністрацією, як того вимагають приписи статті 4 Закону України "Про використання земель оборони". Як убачається з матеріалів справи, предметом даного судового розгляду є вимоги Заступника військового прокурора Миколаївського гарнізону заявлені в інтересах держави в особі Міністерства оборони України і Квартирно-експлуатаційного відділу міста Миколаєва з позовом до Військової частини А1890 та Фермерського господарства "Алеся" про визнання недійсним (на майбутнє) договору про спільний обробіток землі №33 від 04.03.11 з додатковими угодами, укладеними між відповідачами у справі. Скасовуючи рішення суду, апеляційний господарський суд визнав позовні вимоги обґрунтованими та задовольнив їх. Відповідно до частини 1 статті 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Згідно з приписами статті 19 Земельного кодексу України (у редакцій, чинній на момент укладання оспорюваного договору) землі України за основним цільовим призначенням поділяються на категорії, зокрема, землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення. Землями промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення за приписами статті 65 Земельного кодексу України визнаються земельні ділянки, надані в установленому порядку підприємствам, установам та організаціям для здійснення відповідної діяльності. Порядок використання земель промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення встановлюється законом. Статтею 77 Земельного кодексу України (у відповідній редакції) унормовано, що землями оборони визнаються землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України. Землі оборони можуть перебувати у державній та комунальній власності. Навколо військових та інших оборонних об'єктів у разі необхідності створюються захисні, охоронні та інші зони з особливими умовами користування. Порядок використання земель оборони встановлюється законом. За приписами пункту 3 частини 5 статті 20 Земельного кодексу України земельні ділянки, що належать до земель оборони, використовуються виключно згідно із Законом України "Про використання земель оборони". Відповідно до статті 2 Закону України "Про використання земель оборони" військовим частинам для виконання покладених на них функцій та завдань земельні ділянки надаються у постійне користування відповідно до вимог Земельного кодексу України. Стаття 4 цього ж Закону (у редакції чинній на момент укладання оспорюваного договору) унормовує використання земель оборони в господарських цілях. Так, за приписами наведеної норми Закону України "Про використання земель оборони" військові частини за погодженням з органами місцевого самоврядування або місцевими органами виконавчої влади і в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, можуть дозволяти фізичним і юридичним особам вирощувати сільськогосподарські культури, випасати худобу та заготовляти сіно на землях, наданих їм у постійне користування. У розумінні приписів наведених норм військові частини за наявності погодження відповідного органу, уповноваженого від імені держави на розпорядження цією землею, мають право дозволяти фізичним та юридичним особам вирощувати сільськогосподарські культури на земельних ділянках, що належать до категорії земель оборони. Відповідно до приписів статті 101 Господарського процесуального кодексу України у процесі перегляду справи апеляційна інстанція за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу. Апеляційний суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність та обґрунтованість рішення місцевого суду у повному обсязі. Дослідивши усі обставини та надавши оцінку зібраним у справі доказам, суд апеляційної інстанції установив, що земельна ділянка, яка залучена військовою частиною до спільної діяльності з фермерським господарством за договором про спільний обробіток землі №33 від 04.03.11 належить до категорії земель оборони; що при укладенні вказаного договору сторонами не було дотримано визначеного законом порядку передачі в користування земель такої категорії; що цей договір укладений за відсутності погодження з місцевим органом виконавчої влади - Миколаївською обласною державною адміністрацією, як того вимагають приписи статті 4 Закону України "Про використання земель оборони". За таких обставин, як установив суд апеляційної інстанції, оспорюваний договір суперечить вимогам пункту 3 частини 5 статті 20, частини 2 статті 65, частини 4 статті 77 Земельного кодексу України, статті 4 Закону України "Про використання земель оборони". Згідно зі статтею 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. За приписами частин 1 - 5 статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Отже, вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення і настання відповідних наслідків. Як вже зазначалося в процесі розгляду спору судом апеляційної інстанції були установлені обставини, з якими законодавство пов'язує визнання оспорюваного правочину недійсним, а тому висновки суду про наявність підстав для задоволення заявленого позову є правомірними. Відповідно до вимог статті 1117 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази, додатково перевіряти їх. Щодо посилань скаржника на необхідність застосування строку позовної давності до заявлених вимог, то колегія суддів зазначає, що за приписами статті 267 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення, чого, як убачається з матеріалів справи (і це установлено судом апеляційної інстанції), відповідачем-2 зроблено не було; відповідач-2 заявив про застосування позовної давності під час розгляду справи у суді апеляційної інстанції, втім причин неможливості подання відповідної заяви відповідачем-2 в місцевий господарський суд останній не навів, доказів не надав. Інші доводи скаржника не можуть бути підставою для скасування постанови у справі, оскільки не спростовують установленого судом апеляційної інстанції та стосуються переоцінки доказів у справі, що знаходиться поза компетенцією суду касаційної інстанції; приписи законодавства, що регулює спірні правовідносини, апеляційним господарським судом до встановлених обставин застосовані вірно.
За таких обставин, підстав для скасування постанови суду апеляційної інстанції та задоволення касаційної скарги не вбачається.
Враховуючи викладене та керуючись статтями 1115, 1117, 1118, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України, -
ПОСТАНОВИВ:
Постанову Одеського апеляційного господарського суду від 29.09.15 у справі №915/554/15 залишити без змін.
Касаційну скаргу Фермерського господарства "Алеся" залишити без задоволення.
Головуючий суддя Т.Дроботова
Судді Т.Гоголь
В.Швець
Сервіси для юристів