ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
23 листопада 2016 року Справа № 910/6701/16 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
головуючого судді:Барицької Т.Л.,суддів:Гольцової Л.А., Картере В.І.,розглянувши касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації "Львівгаз"на постанову Київського апеляційного господарського суду від 26.07.2016та на рішеннягосподарського суду міста Києва від 01.06.2016у справі№ 910/6701/16 господарського суду міста Києваза позовомПублічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації "Львівгаз"доПублічного акціонерного товариства "Укртрансгаз"провизнання недійсною частини договору в судовому засіданні взяли участь представники: - ПАТ по газопостачанню та газифікації "Львівгаз" Замкова М.О., - ПАТ "Укртрансгаз" Бєлячкова О.В., ВСТАНОВИВ:
У квітні 2016 року Публічне акціонерне товариство по газопостачанню та газифікації "Львівгаз" (надалі - ПАТ по газопостачанню та газифікації "Львівгаз") звернулося до господарського суду міста Києва з позовом до Публічного акціонерного товариства "Укртрансгаз" (надалі - ПАТ "Укртрансгаз") про визнання недійсним пункту 4.2. договору на транспортування природного газу магістральними трубопроводами № 1109011061/Н29 від 27.09.2011 в редакції додаткової угоди № 2 від 17.01.2013, укладеного між ними.
Рішенням господарського суду міста Києва від 01.06.2016 у справі № 910/6701/16 (суддя Пукшин Л.Г.), залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 26.07.2016 (судді: Баранець О.М. - головуючий, Кропивна Л.В., Пашкіна С.А.), у задоволенні позову відмовлено повністю.
Позивач, не погоджуючись із прийнятими у даній справі судовими рішеннями, звернувся до Вищого господарського суду України із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, просить рішення та постанову скасувати, а справу направити на новий розгляд до господарського суду міста Києва.
У зв'язку з перебуванням судді Губенко Н.М. у відпустці з 21.11.2016, змінено склад колегії суддів, в провадженні якої знаходилась дана справа та згідно з протоколом автоматичної зміни складу колегії суддів, сформовано наступний склад суддів: Барицька Т.Л. - головуючий суддя, судді: Картере В.І., Гольцова Л.І.
Ознайомившись з матеріалами та встановленими судами попередніх інстанцій обставинами, перевіривши повноту їх встановлення та правильність юридичної оцінки судами попередніх інстанцій, дотримання ними норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судами, 27.09.2011між Дочірньою компанією "Укртрансгаз" Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України", правонаступником якої є ПАТ "Укртрансгаз" (газотранспортне підприємство) та ПАТ по газопостачанню та газифікації "Львівгаз" (замовник) укладено договір на транспортування природного газу магістральними трубопроводами № 1109011061/Н29 (надалі - договір), відповідно до умов якого (в редакції додаткової угоди № 2 від 17.01.2013) газотранспортне підприємство зобов'язується надати замовнику послуги з транспортування магістральними трубопроводами природного газу замовника від пунктів приймання-передачі газу в магістральні трубопроводи до пунктів призначення - газорозподільних станцій (далі - ГРС), а замовник зобов'язується внести плату за надані послуги з транспортування природного газу магістральними трубопроводами в розмірі, у строки та порядку, передбачені умовами договору.
Згідно з п. 4.2. договору кількість протранспортованого газотранспортним підприємством газу замовника до мережі газорозподільного підприємства визначається вузлами обліку газу, які встановлені на ГРС. Прилади обліку газу повинні відповідати вимогам, установленим для таких приладів обліку спеціально уповноваженим органом у сфері метрології.
У випадку, якщо замовник та/або його споживачі безпосередньо підключені до магістрального трубопроводу газотранспортного підприємства через ГРС, кількість протранспортованого газотранспортним підприємством газу замовнику та/або його споживачам визначається приладами обліку газу, які встановлені на ГРС.
Газотранспортне підприємство на підставі письмового запиту замовника (у разі коли замовник та/або його споживачі безпосередньо підключені до магістрального трубопроводу) допускає його уповноважених представників до зчитувань показників приладів обліку газу на ГРС, але не частіше одного разу на тиждень.
Так, звертаючись до суду з відповідним позовом, ПАТ по газопостачанню та газифікації "Львівгаз" вказувало, що п. 4.2. Договору в редакції від 17.01.2013 не відповідає вимогам ст. 11 Закону України "Про засади функціонування ринку природного газу", Правилам користування природним газом для юридичних осіб, затверджених постановою НКРЕ № 1181 від 13.09.2012, наказу Міністерства палива та енергетики України № 618 від 27.12.2005 року "Про затвердження Правил обліку природного газу під час його транспортування газорозподільними мережами, постачання та споживання", оскільки не дає реального відображення кількості протранспортованого природного газу споживачам, у зв'язку із чим підлягає визнанню недійсним.
Місцевий та апеляційний господарські суди, приймаючи рішення та постанову про відмову в задоволенні позову, правомірно та обґрунтовано виходили з того, що позивач не надав суду належні та допустимі докази на підтвердження заявлених вимог та не довів у встановленому законом порядку наявність підстав для визнання спірного пункту договору недійсним, з чим погоджується і колегія суддів касаційної інстанції, зважаючи на таке.
Так, пунктом 2.1. постанови пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 № 11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" роз'яснено, що вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
Положеннями постанови пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" визначено, що відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.
Частиною першою статті 215 ЦК України встановлено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Відповідно до ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
В силу статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Згідно з частинами 2, 3 ст. 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
При цьому, статтею 217 ЦК України передбачено, що недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.
Постановою пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 № 11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" визначено, що за загальним правилом статті 217 ЦК України правочин не може бути визнаний недійсним, якщо законові не відповідають лише окремі його частини і обставини справи свідчать про те, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної його частини. У такому разі господарський суд може визнати недійсною частину правочину. Недійсними частини правочину визнаються за загальними правилами визнання правочинів недійсними із застосуванням передбачених законом наслідків такого визнання. Якщо недійсна частина правочину виконана будь-якою із сторін, господарський суд визначає наслідки такої недійсності залежно від підстави, з якої вона визнана недійсною (п. 2.11).
Відповідно до ч. 7 ст. 179 ГК України господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, встановлених Господарським кодексом.
Згідно з ч. 4 ст. 179 ГК України при укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі типового договору, затвердженого Кабінетом Міністрів України, чи у випадках, передбачених законом, іншим органом державної влади, коли сторони не можуть відступати від змісту типового договору, але мають право конкретизувати його умови.
Як вірно встановлено судами, предметом спірного договору є надання послуг з транспортування магістральними трубопроводами природного газу замовника від пунктів приймання-передачі газу в магістральні трубопроводи до пунктів призначення - газорозподільних станцій.
Відповідно до п. 1.2. договору газ замовника, транспортування якого за цим договором здійснює газотранспортне підприємство, призначений для задоволення потреб населення та юридичних осіб, яким природний газ відпускається за роздрібними цінами, диференційованими від річних обсягів споживання, які затверджені НКРЕ для населення.
За змістом статті 1 Закону України "Про засади функціонування ринку природного газу" (чинного на момент укладення договору) газотранспортне підприємство - суб'єкт господарювання, що на підставі ліцензії здійснює транспортування природного газу магістральними газопроводами, які перебувають у його власності чи користуванні, та виконує щодо них функції з оперативно-технологічного управління.
Згідно з п. 1 ст. 4 Закону України "Про засади функціонування ринку природного газу" (чинного на момент укладення договору) державне регулювання діяльності суб'єктів ринку природного газу, в тому числі суб'єктів природних монополій та суб'єктів господарювання, які діють на суміжних ринках, здійснюється Кабінетом Міністрів України, національною комісією, що здійснює державне регулювання у сфері енергетики, та центральними органами виконавчої влади в межах їх повноважень
Сервіси для юристів