ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
23 вересня 2015 року Справа № 910/7340/15-г Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
головуючого суддіКондратової І.Д.(доповідач),суддіБондаря С.В.,суддіВовка І.В.,за участю представників сторін: від позивачаНовікова С.Ю.;від відповідачаШегери І.П.;розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргуДочірнього підприємства "Укравтогаз" Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України"на рішення Господарського суду міста Києва від 27.04.2015 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 15.06.2015 рокуу справі № 910/7340/15-г Господарського суду міста Києваза позовомПублічного акціонерного товариства "Укртрансгаз"доДочірнього підприємства "Укравтогаз" Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України"простягнення 115645,81 грн,ВСТАНОВИВ:
25.03.2015 року Публічне акціонерне товариство "Укртрансгаз" (надалі - ПАТ "Укртрансгаз", позивач) звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом, у якому посилаючись на порушення Дочірнім підприємством "Укравтогаз" Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України" (надалі - ДП "Укравтогаз" НАК "Нафтогаз України", відповідач) умов договору № 233- Х від 04.08.2010 року щодо оплати поставленої продукції на суму 89954,54 грн за накладною № 502 від 01.09.2010 року, просило суд стягнути з відповідача суму основного боргу в розмірі 89954,54 грн, а також 6875,98 грн - пені згідно з п. 5.3 договору за період прострочення з 01.01.2011 року по 29.06.2011 року, 6296,82 грн - 7 % штрафу на підставі ст. 231 Господарського кодексу України (надалі - ГК України), 8110,70 грн - 3 % річних та 4407,77 грн - інфляційних, нарахованих за період прострочення з 01.01.2011 року по 01.01.2014 року відповідно до ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України (надалі - ЦК України).
Відповідач просив відмовити у задоволенні позову, посилаючись на сплив строку позовної давності.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 27.04.2015 року (суддя Лиськов М.О.), залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 15.06.2015 року (колегія суддів у складі: головуючого судді Майданевича А.Г., суддів: Лобаня О.І., Федорчука Р.В.), позов задоволено частково, стягнуто з відповідача на користь позивача 89954,54 грн основного боргу, 4407,77 грн збитків від зміни індексу інфляції, 8110,70 грн 3% річних. У задоволенні позовних вимог щодо стягнення 6 875,98 грн пені та 6 296,82 грн штрафу відмовлено.
У касаційній скарзі відповідач просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій та прийняти нове рішення про відмову в позові, посилаючись на порушення судами норм ст.ст. 256-258, 264, 266, 267, 526, 692 ЦК України та ст. 1, ч. 1 ст. 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні".
Позивач надав відзив на касаційну скаргу, в якому з нею не погоджується та просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
В судовому засіданні 16.09.2015 року відповідно до ч. 3 ст. 77 Господарського процесуального кодексу України (надалі - ГПК України) оголошувалась перерва.
Заслухавши доповідь судді-доповідача та пояснення представників позивача та відповідача, перевіривши згідно ч. 2 ст. 1115, ч. 1 ст. 1117 ГПК України наявні матеріали справи на предмет правильності юридичної оцінки обставин справи та повноти їх встановлення в судових рішеннях, а також правильності застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, Вищий господарський суд України дійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги з таких підстав.
У справі, яка переглядається, суди встановили, що 04.08.2010 року між сторонами було укладено договір поставки продукції № 233-Х (далі - договір), за умовами якого позивач поставив відповідачеві товар на суму 89954,54 грн, що підтверджується видатковою накладною від 01.09.2010 року № 502, а відповідач зобов'язався оплатити цей товар до закінчення терміну дії договору, зазначеного в розділі 9 договору, тобто до 31.12.2010 року.
Задовольняючи позовні вимоги про стягнення суми основного боргу в розмірі 89954,54 грн, 4407,77 грн - збитків від зміни індексу інфляції та 8110,70 грн - 3% річних, нарахованих за період прострочення з 01.01.2011 року по 01.01.2014 року, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що відповідач не виконав взяті на себе зобов'язання щодо здійснення своєчасної оплати вартості товару, а тому відповідно до ст.ст. 625, 692 ЦК України зобов'язаний сплатити продавцеві повну ціну переданого товару з урахуванням встановленого індексу інфляції, а також трьох процентів річних від простроченої суми.
При цьому доводи відповідача про сплив строку позовної давності, щодо застосування якої він заявив, суд визнав необґрунтованими, оскільки 01.10.2013 року, тобто в межах строку позовної давності, сторони підписали акт звірки взаєморозрахунків станом на 30.09.2013 року, в якому визначена в тому числі і заборгованість за договором №233-Х від 04.08.2010 року на суму 89954,54 грн, тому відповідно до положень ч. 1 ст. 264 ЦК України строк позовної давності почався з початку і не є пропущеним, оскільки перервався вчиненням відповідачем дії, що свідчить про визнання ним свого боргу.
У задоволенні позовних вимог про стягнення 6875,98 грн пені та 6296,82 грн 7 % штрафу суд першої інстанції, з висновком якого погодився і суд апеляційної інстанції, відмовив, оскільки положення абз. 3 ч. 2 ст. 231 ГК України не можуть бути застосовані до грошових зобов'язань.
Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч. 4 ст. 267 ЦК України).
Перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку. Після переривання перебіг позовної давності починається заново (ч. ч. 1, 3 ст. 264 ЦК України).
Судом встановлено, що 01.10.2013 року позивач та відповідач підписали акт звірки взаєморозрахунків станом на 30.09.2013 року, в якому визначена в тому числі і заборгованість за договором № 233-Х від 04.08.2010 року на суму 89954,54 грн, що є дією, яка свідчить про визнання відповідачем свого боргу та перериває строк позовної давності.
За таких обставин висновок суду першої інстанції, який, частково задовольняючи позов, зазначив, що позивач з вимогою про стягнення суми основного боргу в розмірі 89954,54 грн звернувся до суду в межах строку позовної давності, є правильним. Щодо доводів заявника касаційної скарги про те, що суд надав неправильну правову оцінку акту звірки взаєморозрахунків, який не містить достовірних відомостей про те, що відповідачем визнається саме заборгованість за договором № 233-Х від 04.08.2010 року на суму 89954,54 грн і, на думку відповідача, підписаний неуповноваженою особою, то слід виходити з того, що суди в межах своїх повноважень оцінили цей акт, встановили, що він підписаний головним бухгалтером та засвідчений печаткою відповідача; позивач надав розшифрування суми заборгованості, вказаної в акті, і відповідач ці відомості в установленому законом порядку не спростував. Вищий господарський суд України відповідно до ч. 2 ст. 1117 ГПК України позбавлений можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.
Разом із тим, Вищий господарський суд України вважає, що місцевий господарський суд, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, безпідставно не застосував позовну давність до вимог позивача про стягнення 3 % річних від простроченої суми та збитків від інфляції, що нараховані за період прострочення з 01.01.2011 року по 01.01.2014 року.
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України). В матеріалах справи відсутні докази, і судами не встановлені обставини, які б відповідно до ч. 1 ст. 264 ЦК України свідчили про визнання відповідачем свого обов'язку сплатити збитки від інфляції та 3 % річних за грошовим зобов'язанням. Визнання боржником основного боргу, в тому числі і його сплата, саме по собі не є доказом визнання ним також і додаткових вимог кредитора (зокрема, неустойки, процентів), а так само й вимог щодо сплати сум інфляційних нарахувань і, відтак, не може вважатися перериванням перебігу позовної давності за зазначеними вимогами. Тому, зважаючи на заяву відповідача про сплив позовної давності, задоволення цих вимог позивача можливе лише в межах позовної давності.
Оскільки право на стягнення 3 % річних від простроченої суми та збитків від інфляції відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України у кредитора виникло з наступного дня після 31.12.2010 року, а до суду він звернувся лише - 25.03.2015 року, то стягнення з відповідача нарахованих за період з 01.01.2011 року по 25.03.2012 року 3 % річних в розмірі 3319,70 грн та інфляційних збитків суперечить ч. 4 ст. 267 ЦК України, яка встановлює, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
За період прострочення з 25.03.2012 року по 01.01.2014 року (648 дн.) належний розмір 3 %, що підлягає стягненню з відповідача, становить 4791,00 грн. Одночасно, оскільки за період з 25.03.2012 року по 01.01.2014 року сукупний індекс інфляції становив 0.996, то підстави для стягнення інфляційних збитків за цей період відсутні, і в позові в цій частині слід відмовити саме з цих підстав.
Порушення судами норм матеріального права призвело до неправильного вирішення справи в частині стягнення збитків від зміни індексу інфляції в розмірі 4407,77 грн та 3% річних в розмірі 3319,70 грн (8110,70 грн - 4791,00 грн), а тому відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 1119, ч. 1 ст. 11110 ГПК України судові рішення в цій частині підлягають скасуванню з прийняттям нового рішення про відмову в позові.
Крім того, ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог в частині стягнення 6875,98 грн пені, господарський суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, безпідставно не врахував, що розмір пені за прострочення виконання грошового зобов'язання визначений позивачем у розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у відповідний період від суми прострочених виконанням зобов'язань за кожний день прострочення, відповідно до вимог ст. 549, ч. 2 ст. 551 ЦК України та умов договору (п. 5.3), а не згідно з абз. 3 ч. 2 ст. 231 ГК України, а тому дійшов помилкового висновку про те, що такі вимоги не можуть бути задоволені з огляду на незастосування до грошових зобов'язань положень абз. 3 ч. 2 ст. 231 ГК України. Разом з тим, зважаючи на те, що позивачем пеня нарахована за період прострочення з 01.01.2011 року до 29.06.2011 року, а відповідно до ч. 2 ст. 258 ЦК України до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) застосовується позовна давність в один рік, у задоволенні позовних вимог в частині стягнення 6875,98 грн пені суду слід було відмовити у зв'язку із спливом строку позовної давності, про застосування якої заявив відповідач. Отже, суд неправильно застосував норми матеріального права до спірних правовідносин та невірно визначився з підставами для відмови у задоволенні позовних вимог у цій частині. Оскільки така помилка не впливає результат вирішення спору, рішення в частині відмови в стягненні 6875,98 грн пені Вищий господарський суд України залишає без змін, але з урахуванням мотивів викладених у цій постанові.
Згідно із п. 11 ч. 2 ст. 11111 ГПК України у постанові має бути зазначено новий розподіл судових витрат у разі скасування чи зміни рішення.
Відповідно до ст. 49 ГПК України витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених вимог.
Керуючись ст. ст. 49, 1115, 1117, п.п. 1 та 2 ст. 1119, ч. 1 ст. 11110, ст. 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України
Сервіси для юристів