Постанова ВГСУ від 22.04.2015 року у справі №902/1074/14

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 квітня 2015 року Справа № 902/1074/14

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючогоПолянського А.Г.суддівКравчука Г.А., Мачульського Г.М. (доповідач),розглянувши у відкритому судовому засіданнікасаційну скаргуТовариства з обмеженою відповідальністю Агрофірми "Злагода"на постановуРівненського апеляційного господарського судувід05.03.2015у справі№902/1074/14Господарського суду Вінницької областіза позовомзаступника прокурора Вінницької області в інтересах держави особі: 1. Оратівської районної державної адміністрації 2. Державного агентства автомобільних доріг України (Укравтодор) 3. Служби автомобільних доріг у Вінницькій областідоТовариства з обмеженою відповідальністю Агрофірми "Злагода"провизнання недійсним договору оренди землі та звільнення земельної ділянки

за участю

- відповідача:Гончар О.І. (довіреність від 08.09.2014р.)- прокурора:Збарих С.М. (посвідчення від 05.09.2014р., № 028728),

В С Т А Н О В И В:

Звернувшись у суд з даним позовом, заступник прокурора Вінницької області в інтересах держави особі: Оратівської районної державної адміністрації (далі - позивач-1), Державного агентства автомобільних доріг України (Укравтодор) (далі - позивач-2), Служби автомобільних доріг у Вінницькій області (далі - позивач-3) просив визнати недійсним договір оренди землі від 02.12.2004, укладений між позивачем-1 та Товариством з обмеженою відповідальністю Агрофірми "Злагода" (далі - відповідач), зареєстрований у Державному реєстрі земель від 26.07.2005 №334, на день постановлення рішення та зобов'язати відповідача звільнити земельну ділянку водного фонду площею 209,3978 га, вартістю (нормативною грошовою оцінкою) 285 123,83 грн. шляхом припинення користування нею. Позов мотивовано тим, що при укладенні спірного договору було порушено вимоги чинного законодавства.

Пізніше прокурор подав заяву про відмову від позову в частині вимог про зобов'язання відповідача звільнити земельну ділянку, яка ухвалою суду від 05.12.2014 була прийнята, провадження у справі в цій частині припинено.

Рішенням Господарського суду Вінницької області від 05.12.2014 (колегія суддів у складі: головуючий суддя - Кожухар М.С., судді Банасько О.О., Маслій І.В.), залишеним без змін постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 05.03.2015 (колегія суддів у складі: головуючий суддя - Філіпова Т.Л., судді Василишин А.Р., Бучинська Г.Б.), позов задоволено частково, визнано недійсним договір оренди землі від 02.12.2004, укладений між позивачем-1 та відповідачем, а також визначено, що зобов'язання за цим договором припиняються з дня набрання рішенням у справі № 902/1074/14 законної сили.

У касаційній скарзі відповідач просить скасувати вказані вище судові рішення та прийняти нове, про відмову у задоволенні позову, посилаючись на порушення судами норм матеріального і процесуального права.

Переглянувши у касаційному порядку судові рішення, колегія суддів Вищого господарського суду України, приймаючи до уваги межі перегляду справи в касаційній інстанції, виходить з наступного.

Відповідно до приписів статті 1117 Господарського процесуального кодексу України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права, а згідно статті 11111 ч.2 п.4 цього кодексу у постанові суду касаційної інстанції мають бути зазначені стислий виклад суті рішення місцевого господарського суду, рішення, постанови апеляційного господарського суду.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, на підставі розпорядження позивача-1 від 08.10.2004 №322 "Про затвердження проекту відведення та надання земельних ділянок водного фонду, які знаходяться за межами Новоживотівської, Якиміської, Скоморошківської сільських рад" між позивачем-1 (Орендодавець) та відповідачем (Орендар) 02.12.2004 укладено договір оренди землі, за умовами якого Орендодавець надає, а Орендар приймає в строкове платне користування земельні ділянки земель водного фонду, які знаходяться на території Новоживотівської, Скоморошківської, Якимівської сільських рад, за межами населених пунктів загальною площею 209,3978 га. Цей договір зареєстрований у Державному реєстрі земель за № 334 від 26.07.2005.

Судами також встановлено, що частина орендованих відповідачем земель водного фонду перебуває у користуванні Служби автомобільних доріг у Вінницькій області на підставі Державних актів на право постійного користування земельними ділянками від 01.02.2010 у зв'язку з перебуванням на балансі служби нерухомого майна, яке належить державі, а саме автомобільної дороги Р-17 Біла Церква - Тетіїв - Липовець - Гуменне, що підтверджується довідкою Фонду державного майна України від 29.06.2011 за № 10-15-8993, а із проектів відводу земельних ділянок вбачається, що автомобільна дорога перетинає земельну ділянку відповідача в місці розташування гідротехнічних споруд.

За вказаних обставин суди дійшли висновку про те, що частини земельних ділянок використовуються одночасно як землі водного фонду, так і як землі транспорту, при цьому відповідачу гідротехнічні споруди як об'єкти нерухомого майна в користування не передані.

Крім того, судами встановлено, що у листопаді 2012 заступник прокурора Вінницької області звернувся до Вінницького окружного адміністративного суду з позовом про визнання протиправним і скасування вищевказаного розпорядження позивача-1 № 322 від 08.10.2004 про затвердження проекту відведення та надання земельних ділянок водного фонду. Відповідачами за цим позовом були Оратівська районна державна адміністрація та Вінницька обласна державна адміністрація, а у якості третіх осіб без самостійних вимог залучено у справу Службу автомобільних доріг у Вінницькій області та Товариство з обмеженою відповідальністю "Агрофірма Злагода", яке є відповідачем у даній господарській справі.

Постановою Вінницького апеляційного адміністративного суду від 17.12.2013, яка 03.06.2014 залишена без змін Вищим адміністративним судом України, задоволено позов заступника прокурора Вінницької області, визнано протиправним та скасовано розпорядження голови Оратівської РДА від 08.10.2004 № 322 "Про затвердження проекту відведення та надання земельних ділянок водного фонду на територіях Новоживотівської, Якимівської, Скоморошківської сільських рад".

Мотивуючи прийняту постанову апеляційний адміністративний суд зазначив, що Оратівська районна державна адміністрація Вінницької області при винесення спірного розпорядження порушила норми статті 71 Земельного кодексу України, Закон України "Про транспорт", Закон України "Про автомобільний транспорт", Закон України "Про дорожній рух", оскільки не врахувала розташування автомобільної дороги на частині земельної ділянки, яка передавалась в користування відповідачу.

Залишаючи без змін рішення місцевого господарського суду, яким позов задоволено частково, суд апеляційної інстанції свою постанову мотивував тим, що частина орендованих відповідачем земель водного фонду перебуває у користуванні Служби автомобільних доріг у Вінницькій області на праві постійного користування, а також тим, що скасування розпорядження голови Оратівської РДА від 08.10.2004 №322 про надання земельних ділянок, на підставі якого було укладено договір оренди, тягне за собою незаконність і визнання недійсним останнього. Суди відхили доводи відповідача щодо закінчення строків позовної давності для звернення з позовом вказуючи, що відсутні правові підстави вважати про пропуск строку позовної давності.

Суд касаційної інстанції частково погоджується із висновками судів про наявність правових підстав для задоволення позову виходячи із наступного.

Приймаючи рішення суди попередніх інстанцій виходили із того, що встановлені у постанові апеляційного адміністративного суду обставини щодо незаконності розпорядження позивача-1 стосовно передачі в оренду земельних ділянок відповідачу, відповідно до приписів статті 35 Господарського процесуального кодексу України не доказуються при розгляді даної справи, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Однак з такими висновками погодитись не можна виходячи із наступного.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Європейський суд з прав людини у справі "Zand v. Austria" від 12 жовтня 1978 року вказав, що словосполучення "встановлений законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Поняття "суд, встановлений законом" у частині першій статті 6 Конвенції передбачає "усю організаційну структуру судів, включно з "…" питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів "…". З огляду на це не вважається "судом, встановленим законом" орган, котрий, не маючи юрисдикції, вирішує спір, що підлягає розгляду судом іншої юрисдикції.

Відповідно до частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

Визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі і обов'язок суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій чи рішень, на відміну від визначального принципу, зокрема, господарського судочинства, який полягає у змагальності сторін, суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися "судом, встановленим законом" у розумінні частини першої статті 6 Конвенції.

Таким чином оскільки розглянутий судом адміністративної юрисдикції, на судові рішення якого послались суди як на підставу для задоволення позову, спір щодо захисту цивільних прав, що виникають із земельних відносин, має не публічний, а приватноправовий характер, а тому вирішення його не належало до юрисдикції адміністративних судів, у зв'язку із чим вказаний суд не може вважатися "судом, встановленим законом" у розумінні частини першої статті 6 Конвенції.