ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
20 липня 2016 року Справа № 905/357/15
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
головуючогоМачульського Г.М. (доповідач),суддівКравчука Г.А., Полянського А.Г.,розглянувши у відкритому судовому засіданнікасаційну скаргуWigal Sp.z.o.o.на постановуДонецького апеляційного господарського судувід26.02.2016у справі№905/357/15Господарського судуДонецької областіза позовомПриватного підприємства "Ліна"доWigal Sp.z.o.o.простягнення суми,
за участю
- позивача:Аріфулін Р.З. (довіреність від 01.12.2015)- відповідача:Борщевський О.А. (довіреність від 20.02.2016),
В С Т А Н О В И В:
Звернувшись у суд з даним позовом, Приватне підприємство "Ліна" (далі - позивач) просило стягнути з Wigal Sp.z.o.o. (далі - відповідач) 19 900,00 доларів США заборгованості, що за офіційним курсом Національного банку України становить 422875,00 грн. (один долар США = 21,25 грн.).
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач прийняв товар без зауважень, але оплату здійснив лише частково, у зв'язку з чим у нього утворилася зазначена сума заборгованості.
Рішенням Господарського суду Донецької області від 24.06.2015 (суддя Бойко І.А.) позов задоволено повністю.
Постановою Донецького апеляційного господарського суду від 26.02.2016 (колегія суддів у складі: головуючий суддя Колядко Т.М., судді Радіонова О.О., Стойка О.В.) це рішення суду першої інстанції скасовано та прийнято нове, яким позов задоволено повністю, стягнуто з відповідача на користь позивача заборгованість у розмірі 19900,00 доларів США.
У касаційній скарзі відповідач просить скасувати вищевказані судові рішення і прийняти нове про відмову у позові або припинити провадження у даній справі, посилаючись на порушення та неправильне судами норм матеріального і процесуального права.
У відзиві позивач, вказуючи на законність прийнятого рішення апеляційним судом, просить залишити його в силі.
Переглянувши у касаційному порядку оскаржені судові рішення, колегія суддів Вищого господарського суду України, приймаючи до уваги межі перегляду справи в касаційній інстанції, виходить з наступного.
Положеннями статті 28 Господарського процесуального кодексу України визначено, що справи юридичних осіб в господарському суді ведуть їх органи, що діють у межах повноважень, наданих їм законодавством та установчими документами, через свого представника (ч.1).
Представниками юридичних осіб можуть бути також інші особи, повноваження яких підтверджуються довіреністю від імені підприємства, організації. Довіреність видається за підписом керівника або іншої уповноваженої ним особи та посвідчується печаткою підприємства, організації (за наявності) (ч.3).
Відповідно до приписів статті 11111 ч.2 п.4 цього кодексу у постанові суду касаційної інстанції мають бути зазначені стислий виклад суті рішення місцевого господарського суду, рішення, постанови апеляційного господарського суду.
Згідно приписів статті 111 наведеного кодексу не допускаються посилання у касаційній скарзі на недоведеність обставин справи (ч.2).
Відповідно ж до приписів статті 33 вказаного кодексу, кожна сторона повинна доводити ті обставини справи, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, у суді першої та апеляційної інстанції, оскільки, з урахуванням приписів статті 111 ч.2, статті 1117 наведеного кодексу, у касаційної інстанції відсутні повноваження вирішувати питання щодо доведеності обставин справи та їх встановлення, які не були встановлені у рішенні або постанові чи відхилені судами.
При цьому положеннями частини 2-ї статті 1117 зазначеного кодексу визначено, що касаційна інстанція не має права вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.
Апеляційним судом встановлено, що на виконання умов контракту №2 (далі - контракт), укладеного між позивачем (продавець) та відповідачем (покупець) на поставку недвоєного дубленого напівфабрикату "вет-блу" зі шкір ВРХ, на умовах ІНКОТЕРМС у редакції 2010 року, передбачених цим контрактом, позивач виставив відповідачу рахунок № 4 від 26.11.2014 та поставив йому партію товару на загальну суму 92003,01 доларів США, що підтверджується міжнародною товарно-транспортною накладною А № 436676, за якою покупець оплатив товар частково у сумі 72103,01 доларів США згідно з меморіальними ордерами: № 35436649 від 27.02.2015 на суму 12000,00 доларів США, № 35486417 від 02.03.2015 на суму 7803,01 доларів США, № 35509363 від 05.03.2015 на суму 13500,00 доларів США, № 35521325 від 06.03.2015 на суму 12800,00 доларів США, № 35584641 від 19.03.2015 на суму 12000,00 доларів США, № 35645336 від 31.03.2015 на суму 8000,00 доларів США, № 35738783 від 10.04.2015 на суму 6000,00 доларів США, але несплаченою залишилась сума 19 900,00 доларів США. Зауважень та претензій по якості та кількості товару від відповідача не надходило.
Також, було встановлено, що Додатковою угодою № 5 від 12.11.2014 до контракту, підписаною обома сторонами, останні змінили банківські реквізити позивача.
Вказана обставина відповідачем не спростована.
Судом апеляційної інстанції встановлено, що за умовами контракту валютою платежу сторони визначили долар США.
Суд першої інстанції своє рішення про задоволення позову мотивував тим, що матеріалами справи підтверджено заборгованість відповідача перед позивачем, а тому відповідач через допущені ним порушення умов контракту має сплатити позивачу суму заборгованості.
Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції виходив із того, що останній припустився порушення норм процесуального та міжнародного права, оскільки не повідомив відповідача про час розгляду даної справи, як іноземного суб'єкта господарювання у визначеному порядку, який передбачений Конвенцією про вручення судових та позасудових документів у цивільних та комерційних справах, та в той же час дійшов висновку про обґрунтованість позову, зазначивши про необхідність стягнення з відповідача на користь позивача 19900,00 доларів США заборгованості.
Підстави для скасування оскарженої постанови відсутні, виходячи з наступного.
Положеннями статті 386 Господарського кодексу України визначено, що суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності мають право відкривати будь-які не заборонені законом валютні рахунки в банківських установах, розташованих на території інших держав.
Сервіси для юристів