Постанова ВГСУ від 20.04.2016 року у справі №917/1412/15

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 квітня 2016 року Справа № 917/1412/15

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:головуючого суддіКондратової І.Д. (доповідач),суддіГончарука П.А.,суддіСтратієнко Л.В.за участю представника позивача Дашкеєва В.Г.розглянувши касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю Агрофірма "Ольвія"на рішення Господарського суду Полтавської області від 16.09.2015 року та постанову Харківського апеляційного господарського суду від 10.12.2015 року у справі№ 917/1412/15 Господарського суду Полтавської областіза позовомТовариства з обмеженою відповідальністю Агрофірма "Ольвія"доПриватного підприємства "Крем-Сталь"простягнення 53 038,74 грн ВСТАНОВИВ:

У липні 2015 року Товариство з обмеженою відповідальністю Агрофірма "Ольвія" (далі - позивач) звернулось до Господарського суду Полтавської області з позовом до Приватного підприємства "Крем-Сталь" (далі - відповідач) про стягнення 53 038,74 грн заборгованості.

Позовні вимоги складаються з 17679,41 грн процентів за користування чужими грошовими коштами та 35359,33 грн пені, нарахованих позивачем за несвоєчасне виконання зобов'язань щодо поставки дизельного пального за договором купівлі-продажу нафтопродуктів на умовах поставки автомобільним, залізничним транспортом або самовивозу № 03/02/01 від 17.02.2015 р.

Відповідач проти позову заперечував з підстав виконання зобов'язань та невідповідності дійсності фактів, викладених у позовній заяві.

Рішенням Господарського суду Полтавської області від 16.09.2015 р. у справі № 917/1412/15 (суддя Кльопов І.Г.), залишеним без змін постановою Харківського апеляційного господарського суду від 10.12.2015 р (головуючий суддя: Гетьман Р.А., судді Лакіза В.В та Плахов О.В.) в позові відмовлено повністю.

У касаційній скарзі позивач, посилаючись на неповноту встановлення обставин справи при вирішенні спору, порушення і неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права, що призвело до прийняття неправомірного рішення, а саме ст.ст. 530, 536, 712 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), ст. 35 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) просить суд касаційної інстанції скасувати повністю постановлені у справі судові рішення та направити справу № 917/1412/15 на новий розгляд.

Відповідач відзив на касаційну скаргу не надав.

Заслухавши доповідь судді-доповідача та пояснення представника позивача, перевіривши згідно ст.ст. 1115, 1117 ГПК України наявні матеріали справи на предмет правильності юридичної оцінки обставин справи та повноти їх встановлення в оскаржуваних судових рішеннях, а також правильності застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, Вищий господарський суд України вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

У справі, яка переглядається, господарські суди встановили, що 17.02.2015 р. між позивачем, як покупцем, та відповідачем, як постачальником, укладено договір купівлі-продажу нафтопродуктів на умовах поставки автомобільним, залізничним транспортом або самовивозу № 03/02/01 від 17.02.2015 р. (далі - договір).

Відповідно до п.1.1 постачальник зобов'язується поставити, а покупець прийняти і оплатити вартість дизельного палива та поставити, в порядку і на умовах, передбачених цим договором і додатками до нього.

Кількість, номенклатура, ціна, умови, терміни оплати і постачання продукції можуть визначатися в додатках, що є невід'ємною частиною цього договору, а також у товарно-транспортній та/або видатковій накладній (п.1.2 договору).

Пунктом 3.1 договору визначено, що умови, базис і термін постачання кожної партії продукції узгоджуються сторонами додатково і можуть зазначатися в додатках до даного договору. Під партією продукції розуміється найменування і кількість продукції, поставленої по одній товарно-транспортній накладній та/або видатковій накладній. В разі не підписання додатку, умови постачання - 100% передплата. При цьому, виключним правом постачальника залишається право поставити продукцію покупцеві до моменту надходження коштів покупця на поточний рахунок постачальника. Також, вказаним пунктом зазначено, що в разі не підписання додатку, термін та базис поставки, зафіксовані у ТТН, а також вартість продукції, зафіксована у видатковій накладній, вважаються такими, що погоджені обома сторонами цього договору.

Відповідно до пункту 5.4 договору у разі порушення постачальником термінів постачання заздалегідь сплаченої продукції покупець має право зажадати від постачальника сплати пені у розмірі подвійної облікової ставки НБУ від суми невиконаного зобов'язання за кожен день прострочення.

З метою виконання умов зазначеного договору, позивачем, на підставі виставленого відповідачем рахунку-фактури №17/02/03 від 17.02.2015р., перераховано відповідачу за поставку дизельного пального у кількості 12,05 м.куб 228 468,00 грн, що підтверджується платіжним дорученням № 170 від 17.02.2015 р.

20.03.2015 р. позивач звернувся до відповідача з претензією б/н від 19.03.2015 р. про невиконання відповідачем зобов'язань по поставці дизельного палива за платіжним дорученням № 170 від 17.02.2015 р. з проханням негайно (протягом 3 календарних днів) виконати зазначене зобов'язання.

29.05.2015 р. між сторонами складено акт прийому-передачі дизельного палива, згідно якого продавцем передано покупцю дизельне пальне у кількості - 12,05 м. куб.

Позивач, посилаючись на неналежне виконання відповідачем своїх зобов'язань за договором в частині порушення термінів постачання продукції звернувся до суду із позовом про стягнення з відповідача 35 359,33 грн пені, нарахованої згідно пункту 5.4 договору за період з 20.02.2015р. по 29.05.2015 р. та 17 679,41грн процентів за користування чужими грошовими коштами, нарахованими на підставі статті 536 ЦК України за період з 20.02.2015р. по 29.05.2015р.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог в частині стягнення 17 679,41грн процентів за користування чужими грошовими коштами, нарахованими на підставі статті 536 Цивільного кодексу України за період з 20.02.2015р. по 29.05.2015р., суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд мотивував своє рішення тим, що договором не передбачено сплати боржником процентів за користування чужими грошовими коштами, у зв'язку з чим у відповідача відсутній обов'язок сплачувати позивачу проценти за користування чужими грошовими коштами відповідно до статті 536 Цивільного кодексу України.

Крім того, судом першої інстанції в обґрунтування мотивів відмови було зазначено, що Цивільним кодексом України передбачено два види процентів. Перший - це проценти, передбачені статтею 536 цього Кодексу, що є платою за користування чужими грошовими коштами або за наданий комерційний кредит. Другий вид - проценти, що є видом цивільно-правової відповідальності (ст. 625 ЦК, яка передбачає цей вид процентів). Розміри процентів та порядок їх нарахування і сплати визначаються відповідним законом або договором. Таким чином, варто мати на увазі, що проценти як плата за користування чужими грошима і проценти за прострочку виконання зобов'язання (пеня) не є тотожними поняттями, оскільки останні є формою цивільно-правової відповідальності, а проценти, що сплачуються за використання чужими грошовими коштами, є боргом. Використання чужих грошових коштів за плату є правомірною дією, а прострочка виконання зобов'язання - не правомірною.

Підсумовуючи викладене, місцевий суд дійшов до висновку, що, оскільки в спірному договорі не передбачено сплати боржником процентів за користування чужими грошовими коштами, то позовні вимоги в зазначеній частині не підлягають задоволенню.

Вищий господарський суд України частково погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, а саме в частині відмови у задоволенні зазначеної позовної вимоги з підстав відсутності встановлення розміру таких відсотків в договорі.

Водночас, в частині нарахування позивачем відсотків за користування чужими грошовими коштами у розмірі облікової ставки Національного банку України, суд касаційної інстанції вважає за необхідне зазначити наступне.

Відповідно до ст. 536 ЦК України за користування чужими грошовими коштами боржник зобов'язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами.

Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства (ст. 536 ЦК України).

Суди попередніх інстанцій встановили, що умовами договору, укладеного між сторонами, розмір процентів за користування продавцем чужими грошовими коштами не встановлено, проте, звертаючись до суду із позовом про стягнення з відповідача відсотків за користування чужими коштами, позивач здійснив нарахування цих процентів на рівні облікової ставки Національного банку України.

Можливість визначення розміру процентів на рівні облікової ставки Національного банку України у разі, якщо розмір процентів не встановлений договором передбачено лише частиною 1 статті 1048 ЦК України, яка регулює договір позики.