ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
18 жовтня 2016 року Справа № 917/2694/15 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
головуючого-суддіКорнілової Ж.О. (доповідач), суддів:Малетича М.М., Ковтонюк Л.В.,
розглянувши матеріали касаційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "СП-Сервер"
на постанову Харківського апеляційного господарського суду від 14.06.2016
У справі№ 917/2694/15 Господарського суду Полтавської областіза позовомТовариства з обмеженою відповідальністю "СП-Сервер"ДоПриватного акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів "Миргородкурорт"Провизнання дій протиправними,За участю
Від позивача:Перепелиця Є.І.,Від відповідача:не з'явились,
ВСТАНОВИВ:
Рішенням Господарського суду Полтавської області від 25.02.2015 у справі № 917/2694/15 (суддя Іваницький О.Т.) відмовлено в позові повністю.
Постановою Харківського апеляційного господарського суду від 14.06.2016 (у складі колегії суддів: Істоміна О.А. -головуючого, Білецької А.М., Плужник О.В.) апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "СП-Сервер" залишено без задоволення, а рішення Господарського суду Полтавської області від 25.02.2015 у справі № 917/2694/15 залишено без змін.
Не погоджуючись з постановою Харківського апеляційного господарського суду від 14.06.2016, Товариство з обмеженою відповідальністю "СП-Сервер" звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Полтавської області від 25.02.2015 та постанову Харківського апеляційного господарського суду від 14.06.2016 у справі № 917/2694/15.
У касаційній скарзі заявник посилається на неправильне застосування судом першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права.
Заслухавши суддю-доповідача Корнілову Ж.О., обговоривши доводи касаційної скарги, заслухавши представника позивача, перевіривши правильність застосування норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Судами встановлено: позивач у позовній заяві посилається, що відповідач перешкоджає проїзду транспортних засобів, що здійснюють перевезення медичних препаратів до аптеки №2 (нежитлове приміщення, яке у своїй діяльності використовує позивач).
Позивач просить суд визнати дії ПрАТ "Миргородкурорт" щодо відмови в допуску автотранспорту постачальників протиправними; зобов'язати керівництво ПрАТ "Миргородкурорт" не перешкоджати руху транспортних засобів, що мають супроводжувальні документи на перевезення медичних препаратів до аптеки №2 за адресою: Полтавська область, м. Миргород, вул. Гоголя, 112, через КПП ПрАТ "Миргородкурорт".
Враховуючи підстави та предмет позову, місцевим господарським судом, з позицією якої погодився суд апеляційної інстанції, правомірно відмовлено в позові, виходячи з наступного.
Під час вирішення спору у справі господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду.
Статтею 20 Господарського кодексу України передбачено, що кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.
Відповідно до статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Приймаючи до уваги зміст наведених норм діючого законодавства, необхідною умовою застосування судом певного способу захисту є наявність, доведена належними, у розумінні статті 34 Господарського процесуального кодексу України, доказами, певного суб'єктивного права (інтересу) у позивача та порушення (невизнання або оспорювання) цього права (інтересу) відповідачем.
У рішенні Конституційного суду України № 18-рп/2004 від 01.12.2004 (справа про охоронюваний законом інтерес) визначено поняття "охоронюваний законом інтерес", що вживається в частині 1 статті 4 Цивільного процесуального кодексу України та інших законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права", яке треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загально правовим засадам.
Вирішуючи спір, суд повинен надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на час звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.
Верховним Судом України у аналізі практики застосування судами статті 16 Цивільного кодексу України зазначено наступне.
Відповідно до статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
Відповідно до статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.
Відповідно до частини 1 статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу, а в частині 2 цієї статті визначено способи здійснення захисту цивільних справ та інтересів судом.
Цивільне законодавство не містить визначення поняття способів захисту цивільних прав та інтересів. За їх призначенням вони можуть вважатися визначеним законом механізмом матеріально-правових засобів здійснення охорони цивільних прав та інтересів, що приводиться в дію за рішенням суду у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.
Особа здійснює свої права вільно на власний розсуд (стаття 12 Цивільного кодексу України).
Сервіси для юристів